Мы уверены, что было бы гораздо лучше жить в самоуправляющихся сообществах, которые сами бы регулировали бы свой труд и обмен его продуктами, жить в коллективах, которые могли бы сами решать собственные проблемы при непосредственном участии всех, кого они касаются (демократически или консенсусом).

Каковы наши принципы? Анархизм – личная философия и международное движение. Мы не признаем границ между народами, наше движение одновременно местное и международное. Мы пытаемся понять систему угнетения, существующую там, где мы живем, и, одновременно, осознать свое положение в общемировой системе, с тем, чтобы изменить существующую систему и обрести действительную свободу. Анархисты стремятся к обществу, в котором не будет классов, деления на богатых и бедных, национальной ненависти, границ, бесправия.

Необходимо заменит капитализм, основанный на господстве государственных и транснациональных структур, системой, при которой контроль и собственность над средствами производства принадлежит непосредственным производителям. На смену гигантским городским агломерациям, огромным заводам и эксплуатации земли и природных ресурсов на износ, должны придти общины меньших масштабов, бережно относящиеся к окружающей среде и осознающие свою ответственность за будущее.

Мы выступаем против представительной демократии, при которой человек превращается в анонимный «винтик» огромной бесчеловечной машины, в одного из сотен миллионов подданных государства, когда мы не можем уследить за всеми действиями органов, которые нами управляют. Мы считаем, что люди не только должны действительно управлять своей собственной жизнью, но и ощущать себя частью общества, иметь возможность коллективно управлять процессом своего труда и распределением его плодов.

Власть, осуществляемая якобы «от нашего имени», игнорирует интересы широких слоев населения, принимает и осуществляет угодные себе законы даже против воли народа, и прибегает при необходимости к жестким мерам для подавления общественного недовольства (впрочем, в арсенале власти есть и более эффективные методы, вроде промывания мозгов с помощью средств массовой «информации»). В таком мире можно выжить, но нельзя жить. Мы же хотим жить, а не просто выживать!

План

Вступ. 1. Виникнення, сутність, принципи. 2. Доктрини, різновиди. Висновки. Література.

В ХХ ст.слово “демократія” стало мабуть, найбільш популярним у народів і політиків всього світу. Сьогодні немає жодного значного політичного руху, який би не прагнув на здійснення демократії, не використовував цей термін у своїх, часто далеких від справжньої демократії цілей. Поки демократію чекають, про неї говорять, що вона безперечно настане, коли ж вона настала, про неї кажуть, що вона може зникнути. Перш за все, її нерідко вважали вищою і кінцевою формою, яка забезпечує впевнене і благополучне існування. Тепер ясно відчувається, що зовсім не створюючи міцну основу врівноваженного життя вона більш, ніж будь-яка інша форма пробуджує дух пошуку. В країнах, які спробували цю форму на практиці, вона вже давно перестала бути предметом страху, але також перестала бути предметом поклоніння. Її противники розуміють, що при ній все ж можливо існувати, її прихильники погоджуються, що їй характерно багато недоліків, щоб її незмірно звеличувати. По суті, лише політична думка початку ХХ ст. найбільш близько підійшла до сучасного розуміння демократії, але досягнув його, побачила, що демократія привела не до ясного і прямого шляху, а до “роздоріжжя”. Замість того, щоб бути рішенням суспільних задач, демократія сама стала задачою. Оптимісти стверджують, що істинний шлях все ще не загублений, песимісти приречено констатують початок занепаду. Після розпаду СРСР утворилися нові незалежні держави. Живучи в новій незалежній Україні, нам важливо створити державу демократичного типу. А одним з найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). Але чи будь-яка країна готова до демократії і, що вона в змозі дати суспільству і окремим людям - зруйнування державності, хаос і анархію, чи свободу, порядок і процвітання? Відповідь на це питання особливо актуальне для України, яка стала на шлях демократизації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. Демократія є ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу. Що ж представляє собою демократія, які її цілі, в чому причини її популярності?

Виникнення, сутність, принципи.

Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичні форми організації сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрій, вони виникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже всі народи. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія один з найважли-віших факторів антропогенеза, появи роду людського. Як свідчать етногра-фічні дослідження, недемократичні форми організації, які були засновані на суровій ієрархії і підкоренні, за зразком мурашника чи бджолиного рою, заводили наших пращурів у безвихідь. Традиції первісної демократії зробили великий вплив на появу перших класичних демократичних держав в Древній Греції і Риму. У працях мислителів Стародавньої Греції ми вперше зустріаємо поняття “демократія”.
_________________

1. Розвиток в історії людства змісту демократії.

Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.
Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення «демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу.
Остання характеристика демократії, як влади «для народу»-не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької революції) «демократія» зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади - нею володіють не одна особа (як при монархії і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі. Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія, олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («які засоби панування?»), причому у нього відношення до «демократії» скоріше немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, «демократія» виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.
Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля ? Мабуть тому, що він не проводив розходження між «демократією» і «охлократією». Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але усвідомлював й інше - що «демос» (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлоса» - «черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією», «народовладдям». Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на периферію соціального і політичного знання.
Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана і схвалювана Аристотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізними, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і більш пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна «поліс», тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) - у створених ними структурах визначеного соціального і політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних і моральних норм.
Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії, але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності. Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь «закінчену» структуру, або «готову» для застосування концепцію державного устрою, але є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу.
Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання конфесійних партій - учасниць цивільної війни, із встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів «узаконеного фізичного насильства» (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій стадії - встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми суверенітету - і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційним лише на другій стадії, коли цей «Левиафан» (Гобс) створює умови миру і виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і соціальної безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.
_________________

Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверінітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька , конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.
Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.
Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.
Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при їх здійсненні.
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом - суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій - держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).
Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.
_________________

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.
В політичній літературі поняття демократії і врядування не­рідко логічно і змістовно пов'язуються. Управлінські ідеї про­сякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:
— принцип участі народу;
— принцип прозорості з правом вільного доступу до прав­дивої інформації;
— принцип відповідальності або підзвітності урядів;
— принцип чинності або ж відповідальності за результати. Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:
— переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;
— розширення участі народу в гарантуванні громадянам ре­альної влади в самоуправлінні.
Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.
Правову державу можна розглядати наріжним каменем вря­дування, оскільки політичні та економічні реформи, започат­ковані керівництвом, мають на меті створення такого держав­ного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є не­залежна судова система, спроможна ефективно запобігати та­ким загрозам державі і суспільству, як корупція та організова­на злочинність.
Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого тео­ретичного та емпіричного підходу до розв'язання проблем, по­в'язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефек­тивніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб'єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.
Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань уп­равління і форм врядування, що відповідають складності су­часних проблем та потребам часу.
Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, проце­дури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов'язання і врегульо­вують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зу­силь на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпоряд­кованості та нав'язуванні волі.
Політичний процес має дати громадянам реальну можли­вість бути його учасниками і бути почутими владою та інши­ми. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показни­ки чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чи­ном, демократичне врядування зміцнює мир.
Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються посткому­ністичні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з урахуванням національних традицій – тривалий і непростий.

Вибори

Проекти розробляються таким чином, щоб партії були більш відповідальні та підзвітні громадянам, краще виконували управлінські функції на місцях, сприяли активнішій участі українських громадян, особливо молоді та жінок. USAID також зосереджує увагу на подальшому реформуванні нормативно-правової бази, допомагаючи Центральній виборчій комісії у проведенні навчання для членів виборчих комісій з підготовки до наступних виборів до Верховної Ради. Програма "Участь громадян у виборах в Україні" спрямована на допомогу українським громадянам та громадським об’єднанням у проведенні більш прозоріших та конкурентних виборів.

Розвиток незалежних засобів масової інформації (ЗМІ)

Програма USAID, яка спрямована на зміцнення незалежних ЗМІ, має три основні цілі: реформування законодавчої бази, яка передбачатиме захист свободи слова та чесної професійної діяльності для ЗМІ, заохочуватиме прозорість з питань власності та впливу ЗМІ; зміцнення фінансової бази незалежних ЗМІ, в основному, на регіональному рівні; збільшення наявності та якості новин, що сприятиме залученню громадян до питань, які важливі для місцевих громад. Інша програма USAID - "Українська освітня програма реформ" (УОПР), яка тісно співпрацює з українськими ЗМІ з метою активізації обізнаності та участі громадян в економічних, соціальних та демократичних реформах. УОПР регулярно інформує журналістів про різні питання реформ через мережу 25 прес-клубів, що знаходяться у кожній області та Києві.

Верховенство права

Починаючи з 1992 р., програма USAID "Верховенство права" впроваджує цілу низку проектів, включаючи створення юридичних центрів захисту інтересів громадян, які спеціалізуються з питань прав людини, законодавства про навколишнє середовище та вибори; проведення навчання для суддів з питань нового законодавства та застосування міжнародних конвенцій; створення студентських правових консультацій та сприяння включенню клінічної юридичної освіти до навчальної програми з права в Україні; опрацювання та впровадження пілотних проектів з питань організації нової системи призначення розгляду справ; та впровадження широкомасштабних заходів з правової освіти широкого загалу.

Громадянське суспільство

USAID надає допомогу громадським організаціям в Україні через програму "Мережа громадянської дії в Україні". Очікувані результати включають: дієвіший захист прав українськими громадянами шляхом колективної участі у захисті та відстоюванні громадянських прав та інтересів; досконаліша нормативно-правова база, яка забезпечує та заохочує активну громадянську позицію; покращений фінансовий стан неурядових організацій; підвищений професійний рівень та чіткіше дотримання етичних стандартів серед неурядових організацій. USAID також підтримує діяльність українських неурядових організацій через фонд "Євразія" з метою заохочення громадян видігравати активну роль у житті своєї територіальної громади.

Партнерство громад та місцеве самоврядування

Проект "Партнерство громад задля навчання та освіти органів місцевого самоврядування" проводить освітні заходи та навчання з публічного адміністрування для органів місцевого самоврядування в Україні на підтримку децентралізації та громадянського самоврядування. Основоположні принципи проекту включають: сприяння сталому поширенню нововведень у сфері муніципального управління; започаткування взаємовигідних та сталих відносин для поширення позитивного досвіду місцевого самоврядування; створення мережі прогресивних органів місцевого самоврядування, які б підтримували один одного у спільному поступі шляхом реформ; та створення "критичної маси" осіб та закладів, які працюють на зміни в Україні.

Програма "Економічний розвиток українських міст" (ЕРУМ) матиме безпосередній вплив на 50 міст, що братимуть участь у програмі, але сотні інших міст матимуть опосередковану вигоду від цього через поширення найкращого досвіду програми з питань підготовки стратегічних планів, що грунтуються на збалансованому економічному розвитку, а також з питань покращання бізнес-середовища у своїх громадах через навчання і розвиток бізнес діяльності, заробітної плати та місцевої податкової бази. У рамках допомоги Асоціації міст України планується розширення та змістовне наповнення професійного навчання для працівників міських органів влади, розбудова потенціалу стосовно опрацювання та впровадження законодавчих актів на національному рівні, які сприяли б становленню фінансової та політичної автономії місцевих органів влади. USAID надасть допомогу 20 міським органам влади на покращання процесу зниження виробничих витрат на надання комунальних послуг, таких як питна вода, водопостачання та водовідведення, а також системи теплопостачання.
_________________

Тепер вже всі напевно знають, що сам термін „демократія” походить від грецьких слів, поєднання яких означає "владу народу". Звичайно в якійсь мірі ми можемо говорити про наявність такої влади в більшій чи в меншій мірі в різних країнах світу, але чи дійсно вдається її реалізовувати, чи може все-таки в більшості випадків, навіть в найбільш розвинутих країнах західного світу, насправді вона виконує зовсім інше призначення, яке вперше зі всією серйозністю повстало перед світовим співтовариством і владою різних країн після подій жовтневої революції 1917-го року? Тобто може насправді мова йде лише про одне - створити такий механізм, єдиним справжнім призначенням було би лише одне - вчасно "випускати пару" народного невдоволення - так, щоб не доводити до нових повстань, революцій і воєн? Дуже часто говорять про те, що для того, щоб запобігати такому розвитку подій, чи для того, щоб держава розвивалася повноцінно і сильно, і залишалася стабільною за будь-який умов – потрібно просто знати бажання і прагнення свого народу, кажуть навіть про якийсь „зворотній зв’язок” між владою і народом. Або з іншого боку – говорять про людину як про біологічну істоту, можливо тільки трохи більш складнішу і розумнішу, ніж тварина, а всі проблеми розвитку держави і суспільства вбачають саме в такому „тваринному” походженні людини. А проте і одне, і друге насправді не зовсім так – і якщо вже й говорити про такі поняття, то напевно слід були би звернутися до тієї сфери знань, звідки вони і запозичені. І тому навіть якщо говорити про необхідність рівноваги між прагненнями народу та його владної еліти, як про це часто кажуть прихильники соціальних наук, то навіть тоді, щоб зрозуміти за яких саме умов така рівновага можлива і які цілі насправді переслідує кожна зі сторін, напевно спочатку дійсно треба глянути на процес демократії виходячи зовсім з інших принципових понять - не політології, а системи управління, як в техніці, та еволюції, як в біології.

І. Державна влада як система управління

Отож говорячи про демократію як про систему влади, з технічної точки зору ми можемо розглядати її як звичайну систему управління. В той же час будь-яка система управління буде ефективно виконувати своє призначення лише при виконанні кількох наступних умов:
1) можливості сприйняття і оцінки зовнішньої (стосовно того, що до цієї системи не відноситься, але бажано і внутрішньої також – для перевірки функціонування самої системи) інформації;
2) наявності ефективного механізму її аналізу - тобто можливості послідовного порівняння теперішнього стану середовища з кількома попередніми та прогнозування можливості його подальшого розвитку;
3) можливості здійснювати певні вчинки (діяти) – або пасивно реагувати на зміни зовнішнього світу, або самому робити щось таке, що змінювало би середовище в бажану сторону;
4) можливості оцінки впливу своїх дій (вчинків) на подальший розвиток ситуації;
5) прийняття нових рішень - зміни поведінки, визначення тривалості дії чи її закінчення.
Можливо якийсь спеціаліст по системах управління описав би ці завдання більш детально, але зараз нам це не настільки важливо, нас цікавлять хоча би основні структурні елементи системи державної влади - коли вже не має принципового значення те, хто саме є її основним керівником і про який саме державний устрій йдеться. І розглянемо спочатку можливість виконання всіх перерахованих пунктів застосовно до того утворення, яке ми і розуміємо під словом „держава”, чи „державна влада”. Ну що ж - будь-яка політична влада, яка на даний момент керує державою, в основному може забезпечити виконання всіх цих функцій:
1) для оцінки зовнішньої інформації кожна держава має своїх чиновників, які закидають її найрізноманітнішими звітами, вона створює статуправління та податкові адміністрації, займається зовнішньою розвідкою і дуже часто – шпигуванням навіть за своїми власними громадянами, а іноді навіть створює спеціальні органи і для контролю діяльності своїх же чиновників і складових елементів самої системи державного управління;
2) аналіз - теж без проблем - здебільшого його здійснюють або державні чиновники вищого рангу, або вони залучають для цього спеціальні аналітичні центри чи цілі штаби, як-от в Міністерстві оборони;
3) можливість діяти – влада може приймати та впроваджувати закони, які би регулювали діяльність громадян, в неї наявні силові структури, які слідкують за їхнім виконанням, нею видаються розпорядження та підзаконні акти, обов’язкові для виконання, іноді навіть аж до застосування фізичної сили (армії та міліції) чи обмеження прав і свобод своїх громадян – або майнових – накладання штрафів чи конфіскації частини їхнього майна, або обмеження свободи волі чи пересування (ув’язнення);
4) Ну, це теж можливо - контроль виконання прийнятих рішень, хоча здебільшого саме ця частина і шкутильгає в кожній системі держвлади, і вже тим більше в Україні, коли контроль за виконанням рішень здебільшого покладають на тих же людей, хто їх і має виконувати;
5) А ось це вже цікаво - бо залежить переважно від тих цілей, які ставить перед собою держава і її керівники. Тобто коли після прийняття рішення контролюється вже не просто його виконання, але й наслідки, які приносить таке його виконання, тобто те, як впливає виконання цього рішення на загальну зміну ситуації в ту чи іншу сторону. І вже аж після того приймається нове рішення стосовно того, що робити далі і чи робити взагалі, чи шукати нове рішення і виконувати вже щось інше. Тобто таким чином вибирається якийсь стратегічний курс розвитку держави і перевіряється правильність та можливість впровадження теоретичних ідеологічних установок та програмних цілей.

Ну а тепер давайте глянемо, що саме з усього вищеперерахованого може здійснити народ - як джерело влади за визначенням демократії, чи може він забезпечити виконання хоч якихось з цих завдань?
1) Сприйняття інформації - і це тут же перше слабке місце. Звичайно стосовно свого власного життя, порівнявши його з тим, як ти жив ще вчора, це можливо. А от трохи в більшому масштабі...? Може хтось інший, якась інша країна живе краще ніж ти, а тобі цього не кажуть - як в часи Союзу, коли весь світ давно пішов вперед в своєму розвитку, а нам про це не говорили? Може навіть твій сусід чи інша частина твоєї власної країни живе зовсім по-іншому? В усякому разі зрозуміло, що при вмілому використання ЗМІ та вмілому проведенні інформаційної політики, як це часто і буває, тут цілком можна нав’язати людям таку думку, яка вигідна комусь зовсім конкретному - саме тому, хто і має вплив на ці ЗМІ, владі фінансовій чи політичній.
2) Далі ... аналіз? Народ, як маса в основі своїй неоднорідна, навіть маючи повноцінну інформацію далеко не завжди може її правильно оцінити - і в більшості випадків просто прислухається до оцінок інших, здебільшого цілком конкретних людей, яким вдалося раніше заслужити його авторитет. Зрозуміло що і тут поля для маніпуляцій більш ніж достатньо. Звичайно в країнах з розвинутою демократією і зі сторічними традиціями завжди існує певна частина громадян, яких можна віднести до духовної чи інтелектуальної еліти - тих, хто не зраджує своїх принципів і думці кого дійсно можна довіряти, якщо тільки вони самі не будуть введені в оману тим чи іншим чином.
3) Можливість діяти. Ой-ой-ой!!! Це ще слабше місце. Так, можна просто жити, але чи має народ хоч якісь реальні можливості впливу на владу і на ті процеси, які остання віднесла до своєї компетенції? Ну хіба що раз на скількись років прийти на вибори, бо все інше здається більш ніж проблематичним і багато в чому навіть набагато слабшим, ніж в такі тоталітарні радянські часи - де хоча би на листи опубліковані в газетах вимагалося обов’язкової реакції влади. Тепер немає навіть цього. Є, правда, право на проведення мітингів і демонстрацій - але насправді воно служить лише єдиному справжньому призначенню демократії - випусканню накопиченого невдоволення, тому що як показує практика - ніяких наслідків здебільшого всі ці демонстрації не дають - достатньо пригадати теперішній досвід Угорщини та зовсім недавній - Франції. І в кінцевому результаті всі ці прояви народного невдоволення можуть мати вплив лише в двох випадках - або коли доходять до тієї межі, за якою правляча еліта пригадує події 1917-го року і починає шукати шляхів запобігання такому розвитку подій, або - лише при наближенні чергових виборів.
4) Можливість оцінки впливу своїх вчинків - це теж складно. Тут, звичайно критерій оцінки надзвичайно простий - чи ми стали жити краще вже тепер, і чи збільшилися наші можливості досягнути чогось більшого в майбутньому. Проте проблема тут полягає в іншому – в тому, що далеко не завжди, а точніше майже ніколи не вдається зрозуміти послідовність подій і взаємозв’язок між ними, щоб зрозуміти які саме з теперішніх подій стали наслідком НАШИХ вчинків, а які - впливу ІНШИХ факторів – чи то природного перебігу подій, чи то діяльності влади, яка дуже часто спеціально може захотіти ввести в оману власний народ задля власної вигоди чи збереження займаного становища.
5) А ось про це не доводиться говорити майже зовсім. Власне останній пункт найцікавіший - тому що мав би відповідати тому, що в техніці і називається "зворотнім зв’язком" - тобто коли якась система управління в процесі виконання дії коригує її в ту чи іншу сторону, підсилюючи її (додатній зворотній зв’язок), або послаблюючи (від’ємний). Але біда в тому, що ні в одній сучасній демократичній системі світу, ні один народ не має такої можливості - тривалого впливу на владу і тим більше можливості коригування такого впливу ... тому ні про який зворотній зв’язок практично не йдеться взагалі... Хіба що спробувати зрозуміти, за кого ти проголосував на виборах минулий раз, зробити з того якісь свої висновки і мовчки чекати наступні роки до наступних виборів...

Ось так, і з такого порівняння можливостей влади і народу можна зробити тепер як мінімум два серйозних висновки:
1. Якщо говорити про систему демократії, то в загальному можна сказати що саме як система вона повністю ще ніде так і не сформована - за тим рідким винятком місцевого самоуправління та громадських організацій, які хоч трохи розвинулися в Європі.
2. Ефективність такої навіть не до кінця розвинутої системи напряму залежить від повноти інформації про розвиток справ в своїй державі, в інших, сусідніх чи схожих державах - про це часто говорять як про свободу слова та від наявності людей, здатних провести повноцінний аналіз подій, що відбуваються, та донести свої думки до народу - при умові що вони теж не будуть користатися такою довірою народу до себе або для власних корисливих цілей, або не будуть служити наявній владі чи переслідувати такі ж цілі як вона. Останнє вже забезпечується двома факторами - наявністю недержавної (саме тому Радянський Союз так прагнув поставити інтелігенцію і навіть церкву на службу державі) духовної та інтелектуальної еліти - вчених, письменників, священників, та наявність політичних сил, які переслідують інші цілі, ніж теперішня влада - наявність справжньої опозиції.

ІІ. Еволюційний розвиток людини та суспільства.

Звичайно в теперішніх умовах навряд чи хто зможе серйозно говорити про теорію Дарвіна в її чистому вигляді і навряд чи багато людей повірить в походження людини від мавпи шляхом природного добору. Але разом з тим, ми тепер вже не можемо заперечувати еволюції в її часткових проявах. Мутують і видозмінюються комахи і віруси, нижчі і вищі тварини і навіть, частково, і людина - наприклад її здатність до сприйняття різних хвороб. Так і в розвитку суспільства - те чи інше суспільство завжди вирощує певний тип людей - як породила їх, наприклад, радянська система – людей несамостійних і залежних, хай хоч іноді дуже часто і справді достатньо освічених. Тобто в такому випадку і наступна еволюція людини і розвиток всього суспільства – тобто і еволюція біологічна, і суспільна вже починають залежати від того, в яких саме умовах живуть люди, якою є їхня державна система і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям.
Тому говорячи про еволюцію в загальному, перш за все треба говорити про те, що людина складається мовби одночасно з кількох частин, умовно – душі і тіла, і живе серед інших людей. І тому виходячи з цієї точки зору можна говорити про три види еволюції:
а) духовну;
б) суспільну;
в) біологічну.
Про духовну еволюцію ми поки що промовчимо, це поки що трохи складно для нашого розуміння, а от про дві інших можна і поговорити. І почнемо з кінця.

1. Біологічна еволюція людини

Основні принципи біологічної еволюції кожен з нас мав би пам’ятати ще з часів свого навчання в школі, це природній добір - боротьба за виживання і продовження роду. Ті особини (чи навіть цілі види), яким вдалося вижити і дати при цьому потомство, яке успадкує їхні основні риси, і визначають майбутній розвиток всього виду. Але це ще не все - основою такої боротьби за виживання є наявність видозмін виду - мутацій, так що в межах одного і того ж виду існують особини з до певної міри відмінними властивостями і здібностями. Якщо такі їхні видозміни виявляються більш сприятливими і відповідають загальному розвитку світу - то такі особини отримують більше можливостей для виживання. Тобто основою біологічної еволюцій повинен бути природній добір - боротьба за виживання, конкуренція всередині одного виду та здатність до продовження роду при умові наявності повноцінного джерела мутацій.

А тепер хоча би коротко глянемо на те, як така еволюція могла би здійснювати при різних державних устроях:

1. Християнство.

При всій своїй позитивній суті в моральному плані, воно мало і має один різко негативний еволюційний наслідок - коли люди, які прагнуть духовного розвитку, вважають за необхідне для себе або йти в монахи, або ставати священиками. І якщо в православ’ї останнє ще не так трагічно, то в католицизмі це означає те ж, що і монашество - відсутність дітей. Ні про який еволюційний добір, природньо, тут вже і не йдеться - кращі люди просто вмирають, не залишаючи потомства.

2. Нацизм.

Дуже часто саме його вважають державним устроєм, в якому принцип природного біологічного добору був возведений в ранг державної політики. Але ... давайте проаналізуємо його, виходячи з наших уявлень:
1) „природній” добір - значить добір здійснюють умови зовнішнього середовища, природа. В німецькому нацизмі це робив чиновник, який вирішував кого вважати євреєм, циганом, чи представником такої національності, яка підлягає знищенню, чи такою неповноцінною людиною, якої на його думку необхідно позбутися для майбутнього розвитку держави, кого знищити, а кого - ні, кого вбити, а кого залишити жити. Де ж тут природа, як механізм відбору?
2) виживання визначалося не тим, щоб виживали кращі, розумніші чи сильніші, а в першу чергу наступними факторами:
- відсутністю конфліктів з владою (служіння їй);
- наявністю "правильної" крові.
3) знищувалися представники інших, неарійських націй, психічно хворі і іноді навіть інваліди - як відходи еволюції. В той же час саме або відхилення від норми в межах однієї нації, або кров інших націй і служить основою видозмін-мутацій - джерела еволюції.
Звичайно важко тепер достовірно сказати, до якого саме розвитку світу чи окремої країни могла привести в результаті така державна система, але безсумнівним є одне – сам принцип природної еволюції при такому устрої був порушений в самому корені і знищуючи представників інших націй та своїх власних, „неповноцінних”, як вони вважали, людей, керівники тієї держави привели би в майбутньому її до ослаблення, деградації і наступного виродження, навіть не кажучи про всі ті негативні наслідки, які вона принесла іншим країнам.

3. Сталінізм та подальший розвиток комунізму.

Ця державна система ще й досі залишається не до кінця зрозумілою і проаналізованою, тому що на відміну від нацистських держав не зазнала поразки в Другій світовій війні і деякі її рудименти, які багато в чому ще не дійшли до свого логічного завершення, в часткових проявах можуть зберігатися в різних країнах світу ще й до сьогодні – якщо вже навіть не у формі державного устрою, то в усякому разі – у вигляді стереотипів мислення і поведінки. Можливо частковим виходом з такої ситуації могло би стати проведення суду над злочинами колишньої комуністичної системи, якщо би такий колись вдалося здійснити - не з тією метою, щоб засудити конкретних людей, але щоб зуміти відділити те позитивне, що могло існувати навіть в тій системі, від всього негативного, небезпечного чи навіть людиноненависницького. Ми ж поки що спробуємо поглянути хоча би на найголовніші еволюційні наслідки такого державного устрою:
1) знищувалася інтелігенція та розумніша частина суспільства, що проте при всій своїй жорстокості та негативній суті на початках мало позитивні наслідки - так як звільнилося "поле для діяльності", на якому народилося багато нових народних талантів, які до того часу не мали можливостей розвитку, пригнічувалися існуючою системою.
2) знищували не тих, хто не мав "правильної" національності, як в нацизмі, а тих, хто не визнавав певної комуністичної системи цінностей, ставав "ворогом народу" Під це іноді попадали цілі сім’ї і навіть народи, тому в результаті і сформувалася людина з певний образом "правильної поведінки" та "правильної" системи цінностей.
3) далі, вже в пізніші часи, реально розвиватися міг тільки той, хто включався в нову систему комуністичних общинних цінностей - визнавав зверхність влади, корупцію і родичання. Разом з тим така людина повністю втрачала здатність до самостійного життя і починала або пасивно служити існуючій владі, змирившись з існуючим станом речей, або повністю визнавала такі цінності за свої і ставала такою, як це від неї тією системою і вимагалося.

3. Сучасна система західної демократії.

Така система в її теперішньому вигляді сприяє розвитку або тих, кому вдало вдається прилаштуватися за рахунок соціальної допомоги і підтримки - або тих, хто має можливість розвиватися в бізнесі, чи хто включений в систему політичної боротьби, тобто має певну приналежність до влади – чи то політичної, чи то – економічної, всім іншим же відводиться роль пасивних статистів-виборців. Проте це далеко не завжди дає відповідь на питання - яке потомство буде давати кожен з вищеперерахованих класів і як це буде впливати на розвиток суспільства в подальшому і чи буде він позитивним. Переважно виходить якраз навпаки - коли найбільше дітей народжують нижчі верстви населення, а люди здавалось би більш інтелектуально розвинуті в кращому випадку мають одну-дві дитини і таким чином таке суспільство продукує в основному або людей лише з цілком певною системою цінностей, які дуже часто хочуть добитися чогось для себе, не залишивши потомства, або тих, хто привикає пасивно жити за рахунок системи. Надалі на перших порах це напевно приводить до позитивного розвитку нового покоління, яке приходить на зміну „ненародженим дітям” тих, хто мав би стати елітою суспільства, але потім швидше за все призведе до певного зниження рівня розвитку всього суспільства, або до його видозміни - залежно від співвідношення цих різних еволюційних факторів між собою. Можливо саме тому для західного суспільства настільки важливою є наявність саме середнього класу – як відносного фактору стабільності та гарантії майбутнього розвитку.

Проблема в розумінні цього процесу полягає в тому, що він надто тісно пов’язаний з еволюцією біологічною, але одночасно відрізняється тим, що людина, на відмінність від тварин, має ще одну рису - наявність розуму (свідомості?). Таким чином вирішальним фактором дуже часто стає вже не тільки те, що в еволюції біологічній - можливість виживання та продовження роду - але й те, що діяльність розуму навіть однієї людини змінює ті природні умови, розвиватися в яких доводиться вже всім.
Перш за все це пов’язано з найцікавішою характеристикою еволюції, яка досі не попадала в наше поле зору. Мова йде про те запитання, відповідь на яке не зміг дати в свій час навіть творець цієї теорії - Чарльз Дарвін - ускладнення видів. Річ в тому що стаючи більш досконалою, людина починає впливати і на оточує життя так, що комусь новому для того щоб якось реалізувати себе, вже доводиться перевершувати цей колись ще недосяжний, а тепер вже загальноприйнятий рівень. І чим більш складнішим він виявляється - тим складнішими виявляються умови розвитку для всіх наступних поколінь. Тобто з одного боку та людина, яка вижила (не померла на протязі свого дорослого життя) може так і не залишити ніякого сліду в тому житті ні у вигляді продовження роду, ні у вигляді ускладнення соціальних умов (залишеної після себе духовної чи інтелектуальної спадщини), а з іншого – навіть та, що загинула і не змогла прожити все життя, або прожила і не залишила потомства, може все-таки такий помітний слід залишити.
Крім того, по-друге, людина все-таки в певних межах може змінюватися на протязі навіть свого власного життя, не чекаючи наступних видозмін і мутацій – змінюючи свої уявлення, переконання, манеру поведінки, тому зміна соціальних умов, створена іноді навіть всього однією людиною, змінює і людей, і суспільство відносно швидко.
Але й це ще не все – по третє, навіть ці питання і то все-ще залишаються в деякій мірі прив’язаними до проблеми біологічної еволюції, нас же цікавить щось навіть ще складніше - еволюційний добір тих, хто може впливати на розвиток держави. Тобто кого саме може вибирати держава, як до певної міри самостійний організм, на роль того, хто буде керувати її долею, і як саме це на її долю і вплине. І ось саме тут можуть і відкритися деякі досить цікаві закономірності:
- наприклад радянська система останніх часів (брежнєвського типу) продукувала людей залежних і незданих до самостійного, без опіки держави, життя, але зате ті, хто сприймав в себе цю систему цінностей - брехні, корупції, блату, родичання і знайомств, дуже часто могли добитися неабияких успіхів, що багато в чому породило і теперішні проблеми в Україні, перейшовши до нас у вигляді посткомуністичної спадщини;
- система західної демократії - здогадайтеся самі - відбирає (на виборах перемагають ті), хто вміє краще перемогти (нав’язати потрібну думку про себе виборцям) і хто менше потім буде відповідати за недотримання зобов’язань, якщо в нього щось не вийде так, як він це перед тим заявляв - тобто продукує тих, хто краще вміє обманювати народ, створюючи таким чином нові соціальні умови вже для всіх;
- система влади в Україні в епоху Кучми продукувала в першу чергу лише тих, хто підпадав під певну систему цінностей – наближеності до президента та визнання корупційних бізнесових зв’язків, створивши таким чином відгороджений від зовнішнього світу клуб обраних, який вже не тільки не міг забезпечити повноцінний розвиток держави, але й не зумів передбачити навіть тих тенденцій, які згодом привели до його знищення.
Таким чином і виходить, що суспільна еволюція породжує два важливих наслідки:
1) Вибір системи влади (системи державного управління) – яка може бути наприклад настільки корупційною як в брежнєвські часи, або такою, як в системі західної демократії, коли більш успішними стають люди, які визнають таку західнодемократичну систему цінностей, або й будь-якого іншого типу.
2) Розвиток вже всього суспільства вже в таких, нових умовах і продукування нового типу людей, навчених жити вже за таких умов.

ІІІ. Взаємодія влади.

Таким чином і наступна еволюція людини і розвиток всього суспільства – тобто і еволюція біологічна і суспільна починають залежати вже від того, в яких саме умовах живуть люди, якою є їхня державна система і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям. Дуже часто кажуть, що людина завжди самостійно проживає своє життя, і що тільки так і потрібно робити, не переймаючись надто складними питаннями, але на практиці ми бачимо інше – те, що державна влада завжди впливає на подальший розвиток людини – якщо навіть не безпосередньо, то опосередковано через еволюційні фактори навіть тоді, коли ми не замислюємося над цим.

1. Влада, як вона є.

Але що таке державна влада? І що таке влада взагалі? Щоб уникнути зайвих ускладнень, скажемо дещо спрощено - що для кожного з нас важливим є лише одне – те, що підвладно нам, що ми можемо зробити в своєму житті. Тобто це можливість вже зараз отримати те, що ми хочемо, і можливість отримати щось більше в майбутньому. Тому тоді, коли людина краще чи гірше реалізує такі свої прагнення – тоді здебільшого і запитань в неї щодо діяльності державної влади не виникає. Але насправді людина далеко не завжди може вирішити всі свої проблеми повністю самостійно - і тому іноді надзвичайно важливим для неї стає об’єднання з іншими, подібними собі – саме так і виникають перші суспільні утворення і держави*. Так державною владою може стати або хтось, хто добився її внаслідок якихось своїх особистих якостей, або хтось, хто був вибраний як людина, якій народ делегує свої повноваження на здійснення діяльності в тих сферах, де кожен з нас не може зробити це самостійно. Якщо ж говорити про демократію як про владу народу, то для нього самого - це влада над його життям, його здатність забезпечити своє життя таким, як він того хоче. Якщо це можливо - тоді він володіє такою владою, якщо ні - то не володіє. Тому в загальному влада народу може існувати у вигляді влади:
1) над його власним життям;
2) над тим, кому він раніше делегував повноваження на управління якоюсь частиною свого життя;
3) над тим, хто самовільно захопив такі повноваження в силу якихось своїх особистих якостей.
Звичайно з радянських часів нас привчали до думки що народ і влада єдині, тому говорити про владу народу над кимось, хто ним управляє, видається на перший погляд просто смішним – „слуги народу”, мовляв, нам і так служать. До того ж народ, за означенням, узагальнююче поняття, і кожен чиновник чи керівник теж повинен до нього належати, тому здається дивним говорити про владу народу над якимись конкретними, реальними людьми. А проте може бути і таке - і влада над кимось, але тільки тоді, коли народ сам по собі неоднорідний, поділений на два класи, один з яких є менш чисельним і "народом” себе не вважає, тобто коли є аристократія (чи якась самопроголошена еліта) і прості люди, відділені від влади – яких і вважають народом. Тоді дуже часто буває так, що в моменти розплати за своє колишнє пригнічення – повстань і революцій, вони мстять за своє пригноблення і іноді навіть фізично знищують своїх колишніх правителів. Так і виникає влада народу над цією аристократією чи елітою - тими, хто раніше управляв ним, але здебільшого раніше в історії усі такі випадки ніколи не закінчувалося нічим добрим і як наслідок приводили або до анархії, або до охлократії. Правда тут класики марксизму-ленінізму придумали щось зовсім нове – постійний контроль народу над будь-ким, хто тільки здійснює хоч якусь владу - диктатуру пролетаріату. Ця ідея насправді в своїй основі є достатньо цікавою, але вона породила далеко не однозначні наслідки. З одного боку – на перших порах такий контроль дійсно здійснювався, що справді давало змогу будувати таке суспільство, яке в основному відповідало його основним прагненням - це пояснює певне економічне і соціальне піднесення народних мас в перші роки радянської влади, десь в період 1922-1926 рр. і трохи пізніше. Але взявши за основу лише його частину – пролетаріат, радянська влада згодом майже повністю знищила селянство, наслідки чого ми переживаємо ще й досі. До того ж невірним виявився все той же поділ народу на два класи – вибраних, тобто тих хто має доступ до влади, хай навіть тепер це вже був пролетаріат, та на всіх інших. Це згодом привело до узурпації влади тільки однією частиною суспільства, народження нової бюрократичної еліти та до всіх наступних подій епохи сталінізму, після чого навіть перші зародки народного управління були майже повністю придушені новітньою тоталітарною системою. Тому напевно щоб зрозуміти, про що саме йдеться і як саме можна забезпечене дійсне народовладдя, очевидно доведеться говорити про дві основні речі, які вже достатньо добре відомі на теперішній момент – розподіл влади на законодавчу і виконавчу, і просто спробувати зрозуміти чим саме займається, чи повинна займатися кожна з них. Але щоб не заплутатися остаточно, давайте по порядку.

1) Законодавча влада.

Так першим завданням законодавчої влади стає завдання забезпечення подальшого розвитку держави - тобто створення того позитивного образу майбутнього, якого ми хотіли би досягнути для себе. Саме так і відбувається тоді, коли на виборах борються ідеології партій – програми майбутнього розвитку, і з цієї точки зору навіть останнє впровадження пропорційної системи виборів в Україні здається навіть більш логічним і правильним. Другим - вибір того, „ХТО САМЕ” буде реалізовувати таку ідеологічну установку – вибір конкретних партій та їхніх представників – членів партій, кандидатів в депутати. Третім - вибір того, „ЯК” саме це робити, вибір програми реалізації ідеологічних цілей, тобто конкретної програми впровадження ідеології в життя. Тобто щоб не тільки вибрати напрям розвитку, кінцеву ціль, але й те, яким чином її досягати, так щоб методи досягнення цілі не знищували саму ціль, інакше можна повернутися до того, що в свій час реалізовувала сталінська радянська влада – коли будуючи щасливе суспільство майбутнього, вона замало не знищила чи не половину населення своєї країни – так що навіть якщо би ця ціль в результаті все-таки і була досягнута - то жити в такому суспільстві вже просто було би нікому. І ось щоб не допустити загрози такого чи іншого настільки ж небезпечного варіанту розвитку подій і виникає необхідність впливу на законодавчу владу хоча би у вигляді якихось дострокових парламентських чи президентських виборів – чого зараз дійсно зовсім немає. В загальному ж, вже на цьому етапі виникає як мінімум три умови, за яких може виникнути необхідність впливу на вибраних депутатів, їхнього відкликання чи заміни, або й проведення повторних чи дострокових виборів у повному складі:
а) неправильний вибір – адже і народ може помилитися у своєму виборі і тільки пізніше усвідомити це, таке теж буває;
б) тоді, коли після виборів випливає обман – тобто коли якась з політичних сил або хтось з колишніх кандидатів в депутати починає робити не те, що декларував раніше, в ході передвиборчої компанії;
в) методи досягнення задекларованих цінностей виявляються неправильними або й відверто небезпечними.

Але це ще не все – по-друге мова піде про виконавчу владу, тому що багато яких завдань людина повинна виконувати вже зараз – кожен з нас це знає, коли йому потрібно щось вже тепер, зараз, чи то просто в повсякденному житті, як можливість отримати гідну роботу чи хорошу освіту, так і тоді, коли необхідне звертання до органів влади – наприклад отримання дозволу на право займання певним видом діяльності або хоча би навіть якась сама елементарна довідка. І цікаво що виконавча влада виконує як і ті завдання, які їй поставила влада законодавча – тобто реалізує той, визначений на виборах напрямок розвитку, програму еволюції, так і виконує всі ті справи, які вже давно стали звичними для нас, стали нашим сьогоденням – забезпечує можливість навчання, виховання дітей, отримання харчів і житла, та регулює відносини між громадянами. Тобто така система влади вже діє не тільки заради майбутнього, але й заради сьогодення, в теперішньому часі, і хорошою виконавчою владою і справді здається така, діяльності якої ми просто не помічаємо, яка не заважає нам жити так, як ми того хочемо і дозволяє отримувати для себе основні матеріальні блага. Якщо ж такого немає – тоді і виникають перші проблеми. Саме так дуже часто і виникає корупція – як можливість хоч якогось впливу в першу чергу саме на виконавчу владу – особливо якщо нормальним чином добитися такого не вдається, або тоді, коли якийсь громадянин хоче таким чином отримати для себе якісь додаткові переваги перед іншими. Власне кажучи, якщо говорити про владу як про народовладдя, то це стає відображенням іншої тенденції – того, що така влада, яка здійснює якісь завдання що їй поставив було народ, відповідно мала би і оплачуватися грошима народу, як воно на практиці і є зараз. От тільки тут якийсь парадокс виходить – коли влада, найнята народом за гроші народу – сама від нього ніякої зарплати не отримує, але замість того має повний доступ до використання всіх його грошей і практично всіх його національних багатств. Хіба це не дивно? І хіба це не прямий шлях до зловживань? Тому з цієї точки зору можливість за свої гроші примусити якогось чиновника виконувати те, що тобі потрібно, здається навіть достатньо розумною і справедливою – не говорячи про інші її негативні наслідки.

3) ... представницька?

Проте зараз мова не про це, вірніше не тільки про це. Справа в тому, що в Україні з впровадженням пропорційної системи виборів справді відбулися певні зрушення в її політичній системі. Не скажемо позитивні чи негативні – швидше можна сказати - в сторону. Дійсно в ідеальному вигляді така пропорційна система виборів має означати боротьбу на виборах:
а) партійних ідеологій;
б) їхніх програм;
в) самих партій.
Тобто мова йде про те, що на виборах народ вибирає ідеологію – напрям наступного розвитку держави, своє майбутнє. Потім вибирає програму – спосіб досягнення тих цілей, які ставить перед собою така ідеологія, і нарешті вибирає тих, хто буде цю програму і цю ідеологію впроваджувати в життя. Але вся ця процедура стосується лише одного – майбутнього розвитку держави і зовсім не каже нам про те, яким має бути наше життя тепер, вже зараз. Звичайно на перший погляд дуже часто здається, що саме так і треба, що саме майбутнє нас і цікавить – але що робити тоді, коли з кожним роком воно все-далі і далі віддаляється від нас? Коли людина хоче жити вже зараз, або коли їй просто, через її вік наприклад, залишається жити не так вже й багато на цьому світі? Чи тоді, коли таке майбутнє-ідеологія настільки віддалене, що невідомо чи його хоч колись можна досягнути і чи можна досягнути взагалі, як це було з ідеєю комунізму? Звичайно можна тоді говорити і про те, щоб вибирати ближчі цілі чи реальніші завдання, але справа виглядає так, що з прийняттям пропорційної системи влади була повністю втрачена друга складова виборчого процесу – та, яка хоча би в недосконалій формі, але існувала в радянській системі – система представників народу, так що навіть саме звання „народний” депутат тепер вже звучить більше як насмішка. Тобто тих, хто мав би контролювати законодавчу і виконавчу владу в період між виборами на предмет відповідності того, що вона робить, тому, що було заявлено раніше, зараз практично зовсім немає. І тому якщо ми говоримо про те, що необхідно забезпечити додаткові можливості впливу на законодавчу владу у вигляді дострокових виборів або відкликання депутатів, і про те, що зараз зовсім немає ніякої можливості впливати на виконавчу владу так, щоб вже тепер отримувати те, що тобі потрібно, то напевно і одне, і друге мало би здійснюватися якимось схожим чином, через механізм контролю з боку народу – наприклад створенням цілого інституту його представників. В якійсь мірі ця ідея вже була реалізована в радянські часи – через ту ж ідею диктатури пролетаріату, через профспілки і народний контроль, через місцеві органи влади (місцеві ради) – але навіть тоді повністю цей механізм свого розвитку так і не отримав, і кінцеве керівництво здійснювалося партійною номенклатурою, фактично непідзвітною нікому. В той же час ми вже говорили про те, що виконавча влада виконує не тільки ті завдання, які покладені на неї владою законодавчою по забезпеченню ідеології майбутнього розвитку держави, але й вирішує поточні, повсякденні справи. До того ж виконавча влада далеко не завжди складається з одних тільки виборних посад і насправді велика кількість чиновників, які її становлять, є звичайними працівниками, професіоналами своєї справи і людьми, на яких поширюються норми звичайного трудового законодавства – тому неможливо і навіть дуже часто просто незаконно застосовувати до них механізм відкликання з посади. Тому очевидно, що навіть при наявності інституту народних представників, вплив народу на неї мав би забезпечуватися якимсь іншим чином, ніж на владу законодавчу – можливо навіть через реалізацію того механізму оплати праці, який в такому спотвореному вигляді існує в корупції, хоч і незрозуміло, як саме можна так зробити, щоб приватний інтерес кожного чиновника полягав в інтересах держави, а не в можливості отримати для себе якісь додаткові вигоди від використання займаного становища. Цілком очевидним є лише те, що навіть встановлення достатньо великої заробітної плати теж буде явно недостатнім кроком, оскільки насправді мова тут йде про щось зовсім інше – не про постійно встановлений рівень грошових коштів, хай навіть і достатньо високий, а про якийсь інтерес до результатів своєї діяльності, який мав би залежати від вкладу кожного державного службовця чи чиновника в розвиток державних справ і успішного виконання покладених на нього завдань, та від розвитку всієї держави.

2. Ідеологічні цілі та методи їх досягнення

Якщо ж тепер спробувати узагальнити все вищесказане, то можна виділити декілька важливих речей, які в першу чергу будуть стосуватися саме виконання поставлених завдань – того, що саме і як треба робити, щоб досягнути бажаної мети, якою вона би не була.
Перш за все треба відмітити те, що будь-яка, навіть сама благородна ціль, не повинна досягатися таким методами, які знищують її в процесі досягнення – так, як не можна досягнути загального блага для всіх, знищуючи чи принижуючи при цьому тих, хто мав би прагнути цього щастя – як це було при побудові комунізму, коли „залізною рукою” намагалися зігнати всіх в примарний ідеологічний рай.
По-друге – коли ми хочемо зробити щось, що на той момент здається нам позитивним і хорошим, то для цього спершу ми звичайно мусимо розглянути і всі ті умови, коли таке завдання може бути не виконаним, тобто розглянути те, що може нам завадити. Тому з цієї точки зору підхід до вирішення проблем, які стоять перед політичною системою влади, мав би передбачати можливість вдоволення потреб меншості так, що вона не заважала (не була проти) здійснення тих завдань, які стоять перед більшістю – і ось тут і виникає перше серйозне зауваження. Таке ставлення до меншості – щоб вона не заважала виконанню поставленою цілі, хай навіть та була обрана і на загальних виборах – цілком може означати і те, що її просто треба примусити змиритися з цим і силовим способом, можна навіть з використанням армії чи міліції – але навряд чи таке вже можна буде назвати справжньою демократією. Тому не можна говорити про демократію просто як про волю більшості - така система управління, яка для нас тепер асоціюється зі справжнім народовладдям, має передбачати такі умови розвитку всієї держави, при яких більшість не пригноблює меншість а навпаки - створює їй всі сприятливі умови для розвитку, тому що демократія – це влада всього народу, а не якоїсь його частини і тому що права однієї частини суспільства не повинні порушувати прав іншої. Тобто справжня демократична система має розвиватися так, щоб новий розвиток суспільства відбувався не за рахунок погіршення майнових чи моральних прав якоїсь її частини. Тому навіть на виборах мова повинна йти не про боротьбу за те, „чия правда правильніша”, а саме за перемогу такої ідеї розвитку держави, яка враховувала би інтереси всіх, всього народу, а не якоїсь однієї вибраної групи, незалежно від того, більшість чи меншість вона становить - чого на жаль зараз зовсім нема, так як вся система західної демократії передбачає реалізацію лише однієї програми і до того ж зовсім незрозуміло, як після виборів та партія, яка набрала більшість голосів, могла би заодно вдовольнити і побажання меншості, не порушивши при цьому виконання своїх обіцянок і своєї програми. Голосування же за ту ідею-ідеологію, яка набере більше голосів, насправді повинно означати лише одне – що така ідея і такий напрям розвитку здаються на даний момент більш правильними більшій частині населення, а отже ймовірно вони і є ближчими до істини, але кінцевим критерієм їхньої істинності може бути лише одне – перевірка таких програм і ідеологій в реальних умовах, в процесі їхнього впровадження в реальне життя.
По-третє - по великому рахунку справжня демократія існує не просто там, де визнаються права меншості, мова йде ще й про те, що кожне психічне уявлення, кожна ідея, стереотип поведінки чи мислення, який керує масами, завжди існує і в своїй протилежності – тому говорячи про більшість, ми автоматично повинні говорити не просто про меншість, а й про протилежність більшості, антитезу суспільству і народу – всього про одну людину. Саме так і виникає необхідність захисту прав саме однієї людини, інакше можна збудувати навіть таку систему, при якій всі будуть щасливі, і кожен окремо – нещасним. І хоч таке поєднання на перший погляд здається диким і незрозумілим, але таке ми теж вже переживали – ще не в такі віддалені радянські часи, коли саме народ визнавали мірилом істини і єдиним справжнім носієм влади і в той же час кожного громадянина розглядали як потенційну загрозу існуванню держави і навіть могли в будь-який момент оголосити ворогом цього самого народу. Щось схоже переживала в свій час і Європа, але вона, позбувшись примари нацизму, змогла зробити з того свої відповідні висновки, прийшовши в результаті до законодавчого закріплення саме прав і свобод громадянина, вперше за всю історію людства поставивши права людини вище права сили, хто би не був джерелом цієї сили – чи то інша людина, чи то навіть держава, що і привело в результаті до визнання гуманізму як основи сучасної політики і кінцевої цілі демократії. Тому сучасна система західної демократії, попри всі свої недоліки, має проте одну важливу рису – законодавче закріплення прав людини аж до розвитку правової держави, яка справді гарантує панування верховенства права, але не закону. Тобто будь-яка система влади визнається демократичною не просто тоді, коли в ній здійснюється принцип народовладдя, коли проводяться голосування які визначають волю більшості, яка і приймається за основу як воля народу, але й тоді, коли така воля більшості не принижує і не ущемляє прав меншості, навіть якщо така меншість буде складатися всього з однієї людини. Єдине зауваження, правда, полягає в тому, що права і свободи одного громадянина не повинні порушувати прав і свобод іншого. Тому для регуляції таких відносин між громадянами повинні працювати вже усі три гілки влади:
а) законодавча – створюючи відповідні закони;
б) виконавча – впроваджуючи закони в життя, слідкуючи за їхнім виконанням та забезпечуючи виконання судових рішень;
в) судова - вирішуючи можливі конфлікти між громадянами шляхом застосування і трактування законів та забезпечуючи їхнє виконання, визначаючи міру покарання їхнім порушникам.
Цікаво, що основою такого справедливого розвитку суспільства і гарантування і прав людини, і прав всього суспільства починає ставати судова влада, необхідності існування якої ми майже не бачили раніше в нашому дослідженні, та законодавче визнання прав кожної людини, на відміну від „блага всього народу”, чим так часто прикриваються особливо якраз при тоталітарних, недемократичних режимах. Влада ж, яка забезпечує права більшості, порушуючи при цьому права меншості і навіть права всього однієї людини, буде лише диктатурою більшості, але аж ніяк не демократією.

Ну що ж – тепер ми вже напевно можемо сказати, що при реалізації таких завдань, які ми вже встановили для себе – відновленні інституту народних представників, створенні механізму, який би дозволяв впливати на вибрану владу в процесі виконання нею її завдань, забезпеченні прав меншості та прав людини – і можна було би говорити хоч про якусь систему народовладдя, і все це при виконанні попередньо наведених нами умов – незалежних засобах масової інформації, які надають об’єктивну оцінку, наявності розвинутої опозиції та недержавної духовної та інтелектуальної еліти. Але поки що того нема – і як забезпечити виконання на практиці таких умов, особливо щодо можливості впливу на владу та створення інституту народних представників - все ще так не до кінця і зрозуміло, хоч і якоюсь відповіддю на це питання напевно могло би стати створення хоч якогось механізму відкликання вже вибраних депутатів чи запровадження нових технологічних засобів – так, щоб думку народу можна було враховувати не лише на виборах, але і в інші важливі моменти. Чи може частковим виходом з ситуації могло би стати щось схоже до ідей, які почали активно обговорюватися в Інтернеті як можлива заміна існуючій демократичній системі.**, де пропонують додатково ввести електронні центри рейтингування, які і будуть надавати можливість громадянам висловлювати свою думку не чекаючи чергових виборів. Звичайно зрозуміло, що поле для діяльності тут відкрите для всіх, але говорячи про бажання щось змінити в сучасній демократичній системі і про бажання і далі впроваджувати в життя гуманістичні цінності, ми не можемо не сказати і про все те, що може заважати нам на цьому шляху, так щоб уникнути можливих небезпек, деякі з яких можуть виявитися достатньо серйозними, інакше всі ці наші роздуми так і залишаться лише утопією...
_________________

Назву цього розділу я скопіював з назви теми, створеної на Інтернет-форумі сайту Юлії Тимошенко одним моїм знайомим влітку 2005-го, тепер вже більше року тому назад. Тоді всі ми ще вірили в успіх помаранчево-БЮТ-івської команди і жваво обговорювали проблеми, які здавалися найважливішими. Таким тоді видавалося протистояння Сходу та Заходу і ця назва стосувалася саме його. Але за рік це протистояння, як того в принципі і слід було би чекати якщо би тільки наперед припустити такий найгірший варіант розвитку подій, змістилося зовсім в іншу сферу і стало протистоянням вже не між двома частинами України, а протистоянням між владою і народом, як це і виявилося згодом при спробі його аналізу, хоч вже і набагато пізніше****. І тому важливою для нас тепер стає відповідь на зовсім інше запитання, яке часто виникає чи то само по-собі, чи то навіть як спроба чужорідного і майже гіпнотичного впливу на нашу суспільну свідомість – „Чи дійсно народ повинен мати всю повноту владу, чи іноді й справді може бути таке, що він до цієї демократії ще повинен дорости?”

1. А чи потрібна нам демократія?

На перший погляд таке застереження – що народ повинен ще дорости до демократії - нам і справді здається достатньо логічним і правильним, чи навіть таким, яке може пояснити багато наших теперішніх невдач. Але з іншого боку – чи не саме ним завжди і прикривається будь-яка система влади – що народ неготовий до повновладдя, що це загрожує йому анархією і хаосом чи навіть саморуйнуванням, і щоб вберегти його від цього і забезпечити таку необхідну стабільність, тільки й треба якось такі його повноваження обмежити. Тоді що? Може й справді тоді ми просто не того вибрали, кого треба було би? Чи навіть більше того - може насправді народом треба керувати одноосібно, не переймаючись зовсім ніякою демократією, але вибираючи чи призначаючи на роль таких його керівників тільки найкращих і найдостойніших, людей від Бога? Але й таке теж було в історії нашої планети – така собі теократична модель управління за зразком древнього Єгипту, Китаю чи Риму, яка була може й ефективною, але теж далеко не досконалою. Або й ще щось значно новіше – вже в зовсім недавній нашій історії – досвід російської царської імперії. В усякому разі чим-чим, але демократією вона точно не відзначалася, хоча в результаті все-одно чомусь була знищена світовою війною та двома наступними революціями. Тому якщо тепер просто спробувати відновити таку ж ієрархічну одноосібну модель управління, нічого в ній не змінюючи, то це не приведе ні до яких позитивних наслідків, якщо тільки ми не зможемо зрозуміти що саме було не так в її розвитку. По-великому рахунку таких зауважень виникає лише два – ставлення до людей і до Бога. Тобто одне – це те, що царська російська влада не змогла забезпечити такий механізм управління, щоб її власний народ залишався в більшій чи меншій мірі вдоволеним і не схильним до повстань і революцій. А друге – те, що вона не змогла передбачити хоча би навіть загальний розвиток світу, який міг привести, і привів до її знищення. Очевидно це сталося тому, що вона вважала себе обраною Богом, а тому непідзвітною нікому і непідвладною ніяким зовнішнім чинникам. Таким чином і одне, і друге опосередковано стало наслідком закостенілості тієї системи, її нездатності реагувати на зміни світу та вибирати на роль своїх керівників тільки найкращих і найдостойніших, якщо вже й не самого монарха, то принаймі його управлінський апарат, чиновників, про що ми вже багато говорили як про необхідну умову оновлення і розвитку держави. Тому якщо говорити навіть про таке – що можна було би обійтися і без демократії, якщо б вибирати на роль керівників держави найкращих і найдостойніших – то тут же виникає і інше питання – хто саме має відбирати таких людей і за якими критеріями, чи як забезпечити такі умови розвитку в державі, щоб такий відбір відбувався автоматично і бездоганно? І чи може такий відбір безпомилково здійснювати одна людина, чи повинен хтось вибирати, призначати чи контролювати її? Очевидно що це теж далеко не таке просте питання, як могло би здатися на перший погляд, бо вся попередня історія середньовічної Європи і царської Росії була історією саме цього – боротьби за трон і боротьби за наближеність до нього.
По-друге треба говорити про те, що будь-які відносини між двома суб’єктами, чи то між окремими людьми, чи то між владою і народом, як в нашому випадку, для нормальної взаємодії між ними дійсно повинні знаходитися в положенні певної рівноваги. Можливо таке співвідношення їхніх інтересів мало би бути близьким і до 50/50, але може бути і будь-яким іншим, основним залишається тільки одне, що ми вже частково встановили в попередньому пункті - щоб воно відповідало взаємним прагненням обох сторін і було достатньо відкритим до наступних можливих видозмін. Тобто може й справді народу не потрібна вся повнота влади і він цілком міг би вдовольнитися і меншим, просто живучи своїми уявленнями і проблемами як це майже завжди і виходить, якщо тільки він буде знати одне – що зможе вмішатися в критичні моменти, чи тоді коли вирішується щось надто вже важливе для нього. Всі попередні державні системи в цьому плані завжди базувалися на одному – що мовляв хороший правитель, навіть якщо він буде правити одноосібно, завжди знає справжні прагнення свого народу і прислухається до них, а тому і враховує їх якось в своїх діях. Така віра ще й дотепер багато в чому живуча в цілому ряді країн, а іноді вона може й справді приносить де в чому навіть і зовсім непогані результати. Але як тоді визначити ту межу чи те положення рівноваги, яке би вдовольнило обидва ці утворення – правителя (чи будь-яку іншу владу), та народ? В звичайному житті між двома людьми така рівновага встановлюється дуже просто – через те, що ми визначаємо для себе як відчуття справедливості – як на думку кожної зі сторін це повинно було би бути. Те ж, що в кожної з них може бути свій погляд на те, що вона має отримати в результаті, регулюється теж достатньо просто – в основі справедливості завжди лежить наш попередній досвід, який ґрунтується на двох речах:
- моральних і духовних цінностях;
- на тому що вже було встановлено раніше як якась загальноприйнята норма і що тепер вже стало законом нашої поведінки – тобто те, що тепер регулюється законами і судовою владою.
Тому напевно саме суди і мала би забезпечувати основні права народу та відстоювати його інтереси в протистоянні з владою у випадку всіх можливих конфліктів, так само як вони це роблять регулюючи відносини між окремими громадянами. Власне кажучи, ця думка теж далеко не нова – саме тому європейські чиновники, говорячи про реформування системи влади в Україні, з такою наполегливістю відстоюють необхідність реформування саме судової системи. Але не все так просто і не в одних тільки законах, чи навіть в наявності незалежної судової влади справа – і закони можуть бути несправедливими, наприклад просто відстоюючи інтереси тільки якогось одного класу чи однієї групи людей. Тому іншим, навіть ще важливішим, чинником, який регулює такі відносини, є саме моральні та духовні цінності. Саме вони і мали би впорядковувати і систематизувати закони, створюючи чи відбираючи з них саме ті, які і будуть відповідати суспільним уявленням про справедливість. А для цього вже треба, щоб при будь-якому державному устрої існували ті, хто і може бути мірилом чи носієм таких цінностей. В древньому Єгипті жреці були окремою кастою і тому могли здійснювати певний вплив на правителя – хоч таким чином створюючи противагу йому і забезпечуючи хоч якийсь контроль, який міг би запобігти небезпеці неправильного чи негативного розвитку держави з примхи, незнання чи невміння одного володаря. В царській Росії такого не було – і церква фактично була підзвітною монарху, ставши підрозділом держави – і навіть цей недосконалий елемент контролю, який існував в древніх державах, був втрачений. Саме тому після краху царизму найнагальнішою стала вимога відділення церкви від влади. Правда в тій же Росії це привело до її наступного повного знищення більшовиками, але навіть там, де вона все-таки збереглася - наприклад в західному світі, під впливом різних факторів і особливо під впливом науково-технічної революції останнього сторіччя, вона майже повністю втратила свій вплив на розвиток держав і тому тепер вже не може бути ні мірилом духовних цінностей, ні реальним механізмом, здатним хоч якось впливати на розвиток держави, за виключенням хіба що тих держав, де така теократична модель управління ще й досі в якійсь мірі збереглася, як-от в Ірані чи в деяких інших мусульманських країнах. Саме тому тепер і виникає така настійлива необхідність заміни цих уявлень і цього інституту влади чимось іншим – визнанням прав людини і гуманізму як основи світової політики, створенням правової держави та громадянського суспільства, визнанням необхідності існування недержавної інтелектуальної та духовної еліти, забезпеченням свободи слова.
По-третє, зрозумілим є одне – що дійсно та людина, яка знаходиться на вершині владної піраміди, має більше можливостей правильно оцінити ситуацію ніж хтось інший, хто тим безпосередньо не займається – хоча би через те, що володіє більш повною інформацією з цього приводу і до того ж може бути обдарованою ще й певними знаннями, досвідом чи вмінням. Тому в будь-якому випадку, будь-яка система навіть народного управління, має одночасно поєднувати в собі і риси демократичного устрою, і риси ієрархічного управління та наявності лідера чи лідерів, здатних взяти на себе відповідальність за стан справ в якійсь цілком конкретній справі. Про це писав ще Макіавелі – що народ ніколи не зможе повноцінно відстоювати свої інтереси, якщо не висуне з поміж-себе для цього тих, хто буде його представляти – лідерів чи ватажків, цілком конкретних людей. І тому мова по великому рахунку йде вже про щось значно більше – про створення саме такої моделі вже не просто державного, але й суспільного устрою, який буде гарантувати рівновагу інтересів народу та влади та буде створювати такі умови, щоб на вершину цієї і владної, і суспільної піраміди могли попадати тільки ті, хто здатний на це в силу своїх особистих розумових та моральних якостей. Але якщо при одноосібній владі правитель мав би контролюватися духовенством чи якимсь іншим утворенням, то і народ повинен мати свої обмеження – і такі його лідери мають не просто представляти його інтереси, але й стримувати його і пояснювати йому можливі небезпеки некерованої влади, користуватися в нього авторитетом, щоб не привести до такої ж тиранії як це сповна проявилася в подіях, породжених більшовистською революцією. Про якусь схожу модель суспільного устрою, який мав би враховувати інтереси народу і вчити його відповідальності щоб запобігати такому трагічному варіанту розвитку подій, тепер іноді говорять як про громадянське суспільство, яке і мало би створити ту ієрархічну паралельну гілку влади, яка би забезпечувала його керованість і прогнозованість. Або в іншому, до певної міри частковому випадку – про це можна говорити як про місцеве самоврядування за зразком західної Європи – тоді коли людина достатньо добре знає керівників на місцевому рівні, вона дуже часто може самостійно правильно оцінити їхню діяльність і здатна повноцінно керувати власним життям, а тому не є аж настільки залежною від наявності сильних лідерів чи знаючих людей, які можуть пояснити що відбувається. Напевно щось схоже мало би бути відтворене і в масштабах держави, якщо це тільки можливо. Особливе значення тут має те, що природній розвиток подій повинен відбуватися сам по-собі, тобто хай навіть він і може бути наслідком наших попередніх дій, але не повинен бути безпосередньою спробою змінити те, що вже сталося, принаймі доти, доки ми не зрозуміли як саме розвивається ситуація і які результати приносить. Це має велике значення саме для оцінки правильності нашої поведінки і створення того механізму взаємозв’язку вчинків і їхніх наслідків, без якого неможливо планувати свою подальшу поведінку і своє життя. А таке зовсім неможливо зробити тоді, коли робиться це за зразком комуністичної радянської влади – підганяючи отриманий результат під ідеологічні установки навіть тоді, коли останні вже не витримують зовсім ніякої перевірки реальним життям. А вся справа в тому, що за умов створення справжньої системи місцевого самоуправління саме власний життєвий досвід і виступає основним критерієм оцінки чужих вчинків і можливості прийняття правильних рішень щодо надання комусь права представляти твої інтереси чи керувати тобою, і тому основним завданням тут стає саме це – зрозуміти що саме і як відбувається, які вчинки приводять до яких наслідків, і як ти можеш оцінити ту чи іншу людину за тими чи іншими її справами.
По-четверте – своє значення має те, що ми вже казали говорячи про суспільну еволюцію - суспільство в будь-якому випадку повинно створювати такі умови для розвитку кращих чи сильніших, які би при цьому не знищували і не обмежували розвиток слабших чи гірших, за якими критеріями не оцінювати б одних чи інших. Тобто щоб розвиток сильніших відбувався не за рахунок знищення чи пригнічення слабших, а за рахунок їхнього власного розвитку, покращення чи удосконалення їхніх знань чи вмінь. Така незначна чи навіть незрозуміла, здавалось би, відмінність між власним розвитком та розвитком за чийсь рахунок, яку здається зовсім ніяк неможливо розрізнити, насправді має під собою глибоке психологічне підґрунтя. Справа в тому, що розвиваючись на протязі свого життя, людина повинна знаходити і якісь критерії свого розвитку, щоб оцінити хоча би для себе самої, наскільки успішним він є, чи ні. І критерієм тут може бути лише одне – порівняння себе з іншими людьми, можливо навіть – відчуття, що ти в чомусь кращий за інших. В ідеальному випадку це не передбачає нічого поганого – тому що те, що ти кращий в чомусь одному, одночасно означає і те, що хтось інший може перевершувати тебе в якійсь зовсім іншій сфері, яка для нього самого може бути набагато важливішою і яка для тебе вже не має ніякого значення. Таким чином кожен знаходить своє місце в житті, саме те, що йому цікаво і потрібно. Механізм цього дуже простий – всім в тому житті відведений приблизно однаковий час, і розвиваючись в чомусь одному, ми завжди втрачаємо в іншому, і тому змушені вибирати те, що нам найбільше підходить чи найбільше подобається. Тому в кінцевому варіанті все наше життя дуже часто зводиться навіть до якоїсь можливості творчості – здатності зробити щось саме так, як ти сам того хочеш, так як тобі це подобається, що викликає іноді таке ж відчуття задоволення та краси, як від добре виконаної справи чи від чогось зробленого зі смаком і насолодою. Але цей же, зовсім безвинний критерій оцінки своїх здібностей і того, яким ти став, може перетворитися на щось зовсім інше – монстра, який принижує і знищує інших – тоді, коли замість того щоб розвиватися самій, людина починає принижувати інших чи навіть знищувати їх. Критерії оцінки ті ж, а напрямок розвитку - прямо протилежний. Що ж стосується державної влади, чи просто влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку, як це буває в бізнесі де править приватний інтерес, чи тоді, коли такий розвиток регулюється якимись іншими факторами – як-от ідеологією чи релігійною вірою, то напевно тут саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так виникає справжня творчість зла - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною, найжахливішими прикладами чого стали нацистські та сталінські табори, які проте стали цілком логічним і закономірним наслідком такої державної політики і такої державної системи. Тому важливо не просто забезпечити еволюційні умови розвитку людини, але й створити такий їхній напрямок, який відповідав би загальному розвитку всіх, так щоб розвиток однієї людини не знищував інших та не загрожував існуванню інших. Коли ці умови виконуються, тоді відбувається збільшення вимог і до наступного покоління, і до всіх тих, хто хоче досягнути більшого вже зараз – і саме так і відбувається загальне ускладнення і розвиток суспільства, коли кожній людині, щоб досягнути чогось в своєму житті, доводиться перевершувати цей бар’єр вимог, який ще вчора здавався недоступним, а вже сьогодні стає нормою. Але разом з тим кожній людині при цьому надається її власний шанс на вибір - чи змиритися зі своїм становищем і залишатися такою, як вона є, чи навіть деградувати або загинути, чи придумати щось зовсім інше, знайти свій власний відмінний шлях. Саме так і забезпечується оновлення керівної верхівки суспільства в широкому значенні цього слова – не тільки державної але й недержавної еліти, та її захист від деградації та занепаду, що вже не раз бувало в історії різних держав та народів. А безумовно позитивним наслідком цього процесу стає ускладнення всього суспільства, вибір напрямку його еволюції та збільшення різноманітності за рахунок зростання індивідуальних здібностей і відмінностей кожної людини. Все це вже в якійсь мірі відноситься до того, що ми так скромно оминули раніше – еволюції духовної, яка не може існувати там, де людина більш досконала не підтримує менш розвинутих, інакше вона позбавить себе права на свій власний розвиток і на будь-яку підтримку з боку тих, хто досконаліший вже від неї...
Тому напевно говорячи тепер про те, якою має бути державна влада, доведеться визнати одне – що влаштованою вона може бути як завгодно і за якими завгодно принципами, якщо тільки хоч в якійсь мірі буде відповідати наступним вимогам:
- враховувати бажання свого народу;
- забезпечувати можливість оновлення керівної верхівки держави;
- сприяти розвитку всього суспільства;
- не буде ворожою щодо інших держав чи суспільств.
А тому основним залишається те, що ми сказали ще на самому початку – що така державна система має бути достатньо відкритою до наступних видозмін, надавати народу хоч якусь можливість впливати на владу хоча би в самих критичних ситуаціях, та відповідати його уявленням про справедливість. І навіть якщо тепер і не говорити про демократію в її повному обсязі, то про те, щоб надати народу хоч якісь можливості впливу на владу – все одно доведеться, тому напевно навряд чи можна все-таки в сучасних умовах говорити про якусь систему влади, яка хоча би частково не враховувала волю народу і хоч таким чином не містила в собі цих демократичних рис.

Але це ще не все, це були лише наші мрії, можна навіть сказати ілюзії – спроби зрозуміти те, як можна побудувати таке нове суспільство – чи можливо це і потрібно. Поглянемо ж тепер на реальність... А реальність полягає в тому, що насправді зараз ні один народ, навіть в найдемократичнішій системі світу, так досі і не має зовсім ніякого справжнього механізму впливу на владу – і в кінцевому результаті таким впливом залишається лише одне – можливість змістити владу силовим способом, тому що навіть на мітинги і демонстрації вона здебільшого не реагує ніяк, або в кращому разі – тільки настільки, наскільки це може зачепити її перед черговими виборами. Можна, правда, ще сліпо надіятися на мудрість доброго правителя і роками чекати його приходу – але навряд чи це буде тим, чого ми б хотіли для себе, особливо тоді, коли немає впевненості в тому, що такий правитель з’явиться ще за нашого життя. І навряд чи можна буде назвати це демократією, та й незрозуміло, що тоді має бути тим механізмом контролю його діяльності, яким раніше була церква? І що робити, якщо ми знову помилимося і насправді він виявиться не те, що добрим – але й відверто небезпечним, чи таким, який своєю діяльністю несе відверту загрозу нашому життю чи існуванню нашої держави – чого здається вже було більш ніж достатньо в українській історії вже зовсім недавніх часів, не кажучи вже навіть і про більш віддалені історичні події? Тому якщо раніше ми говорили про ті зміни, які сталися в світовій політиці після подій Другої Світової війни, коли право сили було замінено визнанням прав людини, то в історії з намаганнями народу здобути владу все залишилося по-старому – таким же правом сили – фізичної з боку народу, так як іншою він на теперішній момент просто не володіє, і навіть якщо й не фізичної - то сили знань, інформації та використання свого становища і маніпуляції його думкою – з боку держави. Тому якщо говорити про всі теперішні наявні системи державного управління, зовсім незалежно від того, як саме вони побудовані і наскільки демократичними є вони, чи ні, спільною рисою усіх їх є лише одне у ставленні народу – те, що прагнення і бажання останнього повинні бути завжди обмеженими, тоді вони стають цілком зрозумілими і прогнозованими, ним стає легко управляти і ще легше використовувати такі його бажання з вигодою для себе, чи хоча би для того щоб і надалі залишатися на вершині владної піраміди – зовсім незалежно від наявності в тебе необхідних моральних чи інтелектуальних якостей і від того, чи ти дійсно можеш реалізовувати правильну державну політику і прогнозувати наступний розвиток світу, чи ні. Звичайно на перший погляд може здатися, що зовсім іншим методом впливу на народ може служити пряма протилежність такого обмеження - перенасичення бажаннями, так як це зараз багато в чому сталося на Заході у вигляді пропаганди споживацького способу життя як його найвищої цінності ... чи так, як це було в СРСР - де бажання обмежувалися до найпримітивніших - тепла, їжі та одягу, які і вважали за потрібне вдовольняти, а всі інші просто придушувалися, або ігнорувалися. Але і одне, і друге в кінцевому результаті буде таким же обмеженням, принаймні в одному – так це точно – в тому, щоб прагнення і бажання народу ніколи не перевищували нульової позначки зацікавленості політикою, владою і справжнім станом справ. Для західного суспільства особливо важливе значення для цього має і наявність середнього класу, про що ми частково говорили раніше. От тільки якщо раніше ми казали про це, як про фактор розвитку еволюції, то тут маємо щось зовсім інше – те, що саме наявність такого класу „розмиває” суспільство, знищуючи протистояння „влада-народ”, і хоч може в цьому плані і є трохи позитивною, запобігаючи можливим некерованим викидам його гніву чи невдоволення, але зате позбавляє його будь-якої монолітності і здатності до згуртованого відстоювання своїх інтересів.
Тоді – що? В чому ж вихід? І якою є наявна система влади в Україні? Дуже часто говорять про корупцію – і про її значення для народу, як про можливість отримати для себе щось легше і простіше, ніж звичайно, ми вже частково говорили. Але що вона значить для держави? Відповідь тут теж надзвичайно проста – будь-якій державній системі вигідно створювати такі умови для своїх громадян, щоб вони не могли нічого зробити, чогось при цьому не порушивши – тоді всі стають залежними від владної верхівки. Така сучасна структура влади залишилася нам в спадщину від тоталітарної радянської системи, де всі закони спеціально були сформульовані саме так, щоб людина не могла нормально жити, не порушуюши їх при цьому. За таких умов держава ставала всесильною, бо при бажанні будь-кого завжди можна було притягнути до відповідальності, залякати чи навіть ув’язнити - відкривши кримінальну справу і повністю зруйнувавши його життя. В цій своїй частині новітня українська система влади нічим не відрізняється - принаймні стосовно тих, хто займається бізнесом - не можна нічого досягнути, чогось не порушивши чи з кимось попередньо не домовившись, з кимось, хто обов’язково повинен представляти владу. Таким чином і будь-який бізнесмен, і політик, так як це для України майже одне і те ж, стає залежним і керованим - що ми і бачимо на прикладі нашої держави і нашої теперішньої влади, коли легко і успішно можна створювати і таку більшість, яку тобі треба, і встановлювати вигідні тобі ціни на комунальні послуги, нічого не пояснюючи і зовсім не зважаючи на думку народу, легко підпорядковуючи собі чи просто перекупляючи неугодних опонентів. До того ж не треба думати, ніби така система склалася випадково, чи, тим більше - через те, що хтось там чогось не розуміє чи не знає, як це зробити правильно. Якраз навпаки - робиться це в більшій мірі свідомо і спеціально - радянська влада робила це для збільшення керованості і залежності власного народу, а в новій Україні це прижилося тому, що стало відповідати вимогам нового посткомуністичного і дикокапіталістичного суспільства, тобто попросту кажучи - стало створювати нерівні умови конкурентної боротьби - так щоб займатися бізнесом і владою міг тільки той, хто включається в певну систему цінностей, живе "по понятіях" і так, щоб той, хто вже награбастав багато, не підпускав до себе можливих конкурентів і навіть отримував ще більше. Тому в результаті в Україні і утворилася така систем влади, коли всі ставали легко керованими і залежними, і багато років країною правили одні і ті ж люди, просто переходячи з одних владних структур в інші, що знову ж таки привело до того ж результату що і в історії з загибеллю Союзу, чи ще раніше царської Росії – до краху системи державного управління, нездатної відповідати реальним вимогам життя. Хоч правда тут, як і в момент створення СРСР, була здійснена спроба здійснити часткове оновлення системи за рахунок відносно зовнішнього, в даному випадку донецького, чинника. Відносно зовнішнього – тому що будучи частиною України Донецьк і донецька еліта деякий час розвивалися дещо ізольовано. А проте тут була і суттєва, принципова відмінність з досвідом оновлення царської імперії за рахунок національно-демократичних сил союзних республік – там мова йшла про оновлення держави, а тут – про оновлення тільки владної верхівки якраз зовсім з іншою ціллю – щоб зберегти і законсервувати існуючий стан справ в державі і по-суті – просто зупинити на якийсь час будь-який еволюційний розвиток. Звичайно потім така структура влади була зруйнована Майданом та наступними постреволюційними подіями, але нова владна еліта так і не змогла запропонувати нічого нового, а стара команда Януковича, повернувшись до влади вже тепер, і взагалі не має зовсім ніяких уявлень щодо того, що саме і як будувати далі і тому просто пробує повернути старі важелі управління, будуючи якийсь конгломерат, складений з жахливого поєднання посткомуністичних та новокучмістських цінностей.