Але це лише одна сторона справи. Інша полягає в тому, що нова система влади в Україні, залишивши цей найгірший елемент колишньої комуністичної системи і одночасно знищивши все краще, що там було, увібрала в себе ще один далеко не найкращий елемент західної демократії. Мова про те, що будь-яка демократична система влади має лише один, але дуже небезпечний недолік - коли джерелом влади стає народ, як воно і має бути - тоді виникає надзвичайно сильна спокуса створити такі умови, щоб ним можна було легко керувати, видаючи все що відбувається, за його ж власну волю. Звичайно найлегше це зробити просто використовуючи всі можливі махінації тоді, коли проводиться будь-яке опитування, що визначає його волю – приклад президентських виборів 2004-го ще не такий давній, щоб так швидко забутися і напевно не треба зайвий раз його нагадувати. Тим більше, що основні демократичні принципи тут встановлені вже давно – право на голосування повинні мати люди повносправні і дієздатні, всі громадяни повинні володіти рівним та однаковим виборчим правом, кожній людині належить один виборчий голос і голос однієї людини повинен бути рівноцінний голосу іншої, тому вся проблема тут полягає лише в самій процедурі, в можливості проведення таких чесних виборів. Але іноді буває навіть ще гірше – і використовуючи спеціальні політтехнології, чи іноді навіть ще більш розвинуті методи впливу на суспільну свідомість, можна маніпулювати думкою народу навіть не фальсифікуючи виборів, заздалегідь вкладаючи йому такі уявлення, як треба. Корінь цієї проблеми полягає в тому, що людська пам’ять має асоціативну природу, тобто щось завжди запам’ятовується в зв’язку з чимось, а по більшому рахунку – запам’ятовується вся картина події повністю. Але людський розум працює використовуючи кілька механізмів роботи – не тільки такого запам’ятовування, але і наступного розділу цілісної картини події на складові частини – аналізу, та пошуку взаємозв’язків між окремими складовими елементами цієї чи інших схожих подій – синтезу. Тобто після того, як така цілісна картина подій розкладається на свої складові, між подіями і їхніми наслідками починає вибудовуватися причинно-наслідковий зв’язок. Так працює розум і логіка – і кінцевою ціллю цього процесу стає створення вже не просто асоціативної статичної картини в пам’яті, але й створення динамічних зв’язків між різними складовими різних картинок, тобто в кінцевому результаті – створення вже динамічної моделі світу, так що отримуючи певні вихідні дані, людина тепер вже може до певної міри спрогнозувати наступний розвиток подій. Звичайно така модель – наших знань і уявлень - буде лише наближенням до реального стану справ, в більшій чи меншій мірі правильним. Чим більш точним воно виявляється – тим краще людина орієнтується в реальній життєвій ситуації, в даному випадку – в політичних реаліях і відповідно - тим більш ефективно зможе приймати участь в управлінні державою. В ідеальному варіанті повинен існувати освічений народ, який володіє повноцінною інформацією і правильно розуміє взаємозв’язки між різними подіями, їхніми причинами і наслідками, який приймає дієву активну участь в управлінні державою. Творець комунізму В.Ульянов називав таке «жива творчість мас». Таке іноді дійсно буває. Але вся справа в тому, що існує і радикально інший підхід до справи побудови держави, при якому народ розглядають як пасивну інертну масу, яку треба використовувати в своїх цілях і якою треба управляти, і чим більш керованою і залежною вона є - тим краще. Звичайно це можна робити будь яким з методів, вже описаних нами раніше – наприклад просто обмежуючи його бажання чи роблячи його залежним від можливості їх реалізувати, але тоді і виникає та загроза революцій і бунтів, яка раніше зруйнувала вже не одну державну систему. Тому новітні системи влади – починаючи від комуністичної більшовистської і закінчуючи тими, які тепер гордо іменують себе демократичними, використовують зовсім інші методи, основою яких стає маніпуляція суспільною думкою, доходячи іноді навіть до відвертої і неприкритої брехні. Тобто для цього треба створити в умах людей таку картину світу, яка би максимально відрізнялася від реального стану справ, не відповідала би дійсності. Звичайно цього можна досягнути просто не надаючи їм чи приховуючи справжню інформацію, але краще щоб вони жили якимись нереальними, міфічними уявленнями, тобто в кінцевому результаті зробити це можна лише одним способом – створенням неправильних логічних зв’язків між подіями і їхніми наслідками. Тобто між двома, абсолютно незв’язаними між собою подіями, створюється штучний причинно-наслідковий зв’язок. Робити це можна навіть зовсім механістичним способом, пов’язуючи між собою абсолютно різні асоціативні образи. Але поскільки такий логічний зв’язок не відповідатиме дійсному стану справ, то в силу об’єктивних психічних законів, які діють в нашому світі, така невідповідність буде його поступово знищувати. Тому таке штучне утворення конче необхідно додатково підсилювати, і методів такого підсилення існує всього два:
- повторення;
- емоційна насиченість.
Тобто одне і теж хибне логічне утворення, вигідне якійсь окремій групі населення (правлячій еліті), необхідно почастіше повторювати. Але оскільки людська пам’ять має, як ми це вже казали, асоціативну природу, то запам’ятовується цілісна картина – не тільки самі події, не тільки логічні зв’язки між ними, але й почуття, які вони викликають чи якими супроводжуються, хороші чи погані. Тому таке хибне твердження обов’язково повинно підкріплюватися насиченими емоціями, бажано навіть їхніми крайніми проявами у вигляді любові чи ненависті, і до того ж – в найрізноманітніших ситуаціях. Останнє теж має особливе значення, пов’язане все з тією ж структурою пам’яті – тому що для остаточного закріплення такого хибного твердження необхідне його повторення якраз в найнесподіваніших ситуаціях, так як розум саме між ними і вишукує можливі аналогії чи відмінності. І чим краще буде такий набір ситуацій відображати загальну структуру світу в усій його різноманітності, чим повнішою буде така картина – тим надійнішим це буде для закріплення таких уявлень. Але найголовнішим є те що таке твердження, як ми це вже казали, повинно обов’язково супроводжуватися сильним емоційним сплеском. Тому перед тим, як сказати щось схоже, під час цього, чи зразу після нього, необхідно викликати в оточуючих якісь почуття, якось спровокувати їх. Звичайно останнього можна досягнути зовсім різними методами, залежно від конкретної ситуації і навіть – від використовуваних технічних засобів, якщо тільки ми дійсно хочемо впливати на думку всього народу. Так телебачення для цього іноді створює відповідний настрій за допомогою образних методів, іноді просто використовуючи кадри зі старих, давно відомих кіно- чи мультиплікаційних фільмів, використовуючи відомих людей чи акторів, спеціально швидко і майже непомітно накладаючи їхнє зображення, яке викликає певні заздалегідь сплановані почуття, на когось, про кого і треба створити відповідну думку, чи поєднуючи таке їхнє зображення з якоюсь реальною політичною подією. Якщо ж мова йде про радіо, то тут звичайно в такі моменти йдуть переходи на персоналії, зачіпається щось важливе для слухача, проводяться якісь образні паралелі, які можуть нагади йому щось своє і близьке. До того ж в обох випадках важливим є те, щоб таке заздалегідь сплановане твердження подавалося не як чиясь особиста думка, а як щось чи то вже давно відоме, чи навпаки – як зовсім несподіване відкриття, але так щоб в обох випадках сам автор такого твердження при цьому залишався в стороні, створюючи образ знаючої і мудрої людини, яка краще за інших знає справжній механізм розвитку подій та взаємозв’язків між ними. Тобто треба створити таке враження, ніби насправді істина вже давно відома і зрозуміла всім, тільки ти сам ще не знаєш цього – так що в людини тут же виникає бажання виправити таке неприродне становище і тут же долучитися до когорти цих знаючих людей, стати одним з обраних. Чи навіть іноді може бути ще складніше – коли її лише підводять до такого „усвідомлення” – надаючи можливість самій зробити „правильні” висновки, так щоб потім вона почала вважати їх своїм власним відкриттям і своєю власною думкою, насолоджуючись своїми здібностями і розумом. Саме це відчуття насолоди чи приналежності до обраної групи знаючих людей (задоволення собою чи своїм становищем) згодом і поєднується в пам’яті з тими хибними уявленнями, які і необхідно було закріпити, таким чином досить міцно зв’язуючи їх, так що потім людині стає вже зовсім нелегко від них відмовитися навіть тоді, коли вона вже бачить усю їхню неправильність – інакше їй доведеться поставити під сумнів і свої власні розумові здібності, і своє становище.
Проте і це ще не все. Далеко не завжди вдається викликати позитивні почуття, тому іноді важливим є навіть те, щоб викликати ненависть – тільки щоб не залишати людей байдужими. Іноді для цього навіть спеціально створюють образ уявного чи справжнього ворога. Але таке неприємне почуття може поєднатися в пам’яті з тим, хто його викликав, тобто з автором хибного твердження чи з політичною силою, яка може за ним стояти. Тому і в цьому випадку, як і в попередньому, мова йтиме про те щоб якось уникнути цього, щоб представити таке твердження або як щось вже загальновідоме, або як несподіване відкриття, в усякому разі як щось, що стало наслідком об’єктивних законів природи, але не чиєюсь особистою думкою. В тому ж випадку, коли таке неможливо - мова дуже часто йтиме вже про провокації – тобто що все треба представити так, щоб винною в нестриманості і в ворожості виявилася інша сторона – саме та, яка і хотіла було відстояти істину, і неприємне відчуття поєдналося саме з нею і з тим, що досі здавалося правильним. Саме такий метод часто використовують під час ведення дискусії в прямому ефірі – тоді той, хто і спровокував ситуацію, в результаті повинен так і залишитися «білим і пухнастим», не втрачаючи свого образу знаючої людини, майже мудреця. Хоча, правда, коли основним стає завдання дискредитувати якогось відомого і сильного лідера – то останнє вже не настільки важливо – тоді можна і пожертвувати кимось із опонентів, пояснивши потім все, що відбулося, його ж власною ініціативою і нестриманістю, може навіть привселюдно покаравши його за це – головне щоб вдалося вивести з рівноваги того, кого і треба було дискредитувати.
Але навіть і це ще не все - може бути навіть і щось ще складніше. Так будуючи свої уявлення про світ, ми не просто відслідковуємо взаємозв’язок різних процесів та їхніх наслідків, не просто створюємо його динамічну модель, в таких наших уявленнях живуть ще й інші люди – набір характеристик, якими ми їх наділяємо, таке собі „псевдо-Я” іншої людини. Це допомагає нам в спілкуванні і в побудові відносин з ними – і навіть більше того – поки ми такого не зробимо, доти і не зможемо підтримувати з ними такі відносини. Саме в цьому і полягає суть знайомства – коли ми спершу мусимо хоч щось взнати про людину, щоб створити хоч якийсь її образ в своїх уявленнях. Але навіть і щодо тих, з ким ми безпосередньо не стикаємося в реальному житті, ми складаємо ту чи іншу свою думку і відповідно до неї ми так і оцінюємо цю людину, час від часу коригуючи такі свої уявлення, вирішуючи чи можна їй довіряти, чи ні, чи співпадають її інтереси з нашими, чи ні, наскільки вона може бути авторитетною чи чесною. Тоді ж, коли мова йде про спроби маніпуляції думкою народу, завдання стоїть лише одне – позбавити його своїх провідників – саме тих людей, кому він довіряє, хто виконує для нього роль експертів, людей, здатних провести повноцінний аналіз розвитку ситуації і пояснити що треба робити – тобто тих, хто мав би належати або до недержавної духовної та інтелектуальної еліти, або до політичної опозиції. Тому завдання будь-якої тоталітарної чи маніпулятивної системи влади завжди полягає саме в цьому – позбавити народ його лідерів – і якщо не можна цього зробити усунувши їх фізично, методами Сталіна-Кучми, то необхідно нав’язати йому таку думку про них, яка би приписувала їм неіснуючі мотиви поведінки і негативні риси характеру, та поєднувалась би тільки з неприємними почуттями. Тепер все! Результат досягнуто – Істина тепер викликає лише негативні відчуття, а хибне твердження здається логічним і правильним і асоціюється тільки з чимось хорошим...

Але не все так трагічно, як це могло би здатися на перший погляд. Все-таки про які б методи впливу на народ не йшлося, чи то описані нами раніше у вигляді обмеження його бажань і прагнень, чи то тепер - у вигляді маніпулятивних технологій, все одно в результаті ми завжди будемо мати наслідком те, що об’єктивна реальність, прагнучи відновити істинну картину світу, буде провокувати розвиток нових, прямо протилежних до нав’язаних нам раніше, уявлень. Саме таких, які і повинні компенсовувати попередні, спотворені кимось з корисливою чи владною метою. І такі протилежні уявлення будуть лише наростати до тих пір, поки не знищать неправильну картину світу, повернувши їй справжнє значення – і коли саме це станеться, це насправді лише питання часу. Проблема ж тільки в тому, що таке накопичення підсвідомих уявлень потім приводить до їхнього „виверження”, іноді навіть у вигляді справжнього вибуху. А він може мати навіть зовсім непрогнозовані наслідки, як це сталося в уже не царській, але все-ще імперіалістичній Росії в жовтні 1917-го року, так як одночасно він вивільняє і все те, що могло бути пригніченим раніше цілком заслужено – як таке, що порушує певні моральні принципи чи й просто умови нормального співіснування в суспільстві. Тому якщо ми говоримо тепер про те, щоб спробувати побудувати нарешті нормальну державу чи державну систему, то завдання в першу чергу полягає саме в цьому – щоб забезпечити такі умови її розвитку, які би гарантували її еволюційний розвиток без війн та потрясінь, враховуючи думку свого народу та загальний розвиток світу. Тому безсумнівним є те, що в більшій чи меншій мірі демократичні засади повинні бути використані при побудові будь-якого суспільства і тому навіть загроза маніпуляції його думкою видається не настільки вже небезпечною, щоб відмовитися від ідеї демократії взагалі, тим більше що використати методи такої маніпуляції при авторитарному управлінні все-таки значно легше, ніж при демократичному – і досвід сталінської та гітлерівських імперій є тому тільки зайвим підтвердженням. До того ж про які методи впливу на людську свідомість не йшлося б, в кінцевому результаті вони завжди будуть зводитися до маніпуляції через один з тих факторів, які ми вже встановили раніше:
– ненадання достовірної інформації;
– відсутність або введення в оману тих, хто може проаналізувати події, що відбуваються;
– ненадання їм права висловити свою точку зору (відсутність свободи слова);
– відсутність опозиції, інтереси якої не співпадали би з інтересами влади;
– відсутність реального впливу народу на владу, крім виборів;
– відсутність незалежної судової системи.
І якщо тепер говорити про таку структуру влади, яка би дійсно могла щось змінити в нашому житті, суспільстві, чи забезпечити хоч якісь ознаки народовладдя, то означати це повинно перш за все кілька основних важливих речей:
1. Створення такої системи відносин, при якій людина могла би вільно займатися своїми справами і вдовольняти свої основні потреби - навчатися, лікуватися, ходити на роботу чи займатися бізнесом так, щоб при цьому вона могла нічого не боятися і нічого не порушувати.
2. Забезпечення демократичних норм – загального рівного виборчого права, при якому кожна людина має право голосу, кожна людина має один виборчий голос і голос однієї людини рівноцінний голосу іншої.
3. Створення такої системи взаємодії гілок влади, при якій народ міг би справді впливати на неї не тільки під час виборів - можливо через механізм дострокового припинення повноважень вже обраних депутатів, через своїх представників наділених контрольними функціями, з допомогою сучасних електронних технологічних засобів.
4. Створення механізму, який би запобігав небезпеці маніпуляції громадською думкою. До останнього очевидно належить свобода слова і обміну інформацією, наявність політичної опозиції, розвинутої і незалежної (перш за все фінансово) судової системи та недержавної духовної та інтелектуальної еліти.

* * *

А до того часу, поки все це не буде зроблено, в будь-якому випадку, будь-яка державна чи фінансова влада, навіть якщо вона використовує зовнішні ознаки демократії, завжди буде стояти перед спокусою скористатися хоча би одним з можливих методів маніпуляцій і впливу на свій народ, в результаті чого вона завжди буде в виграші – так як його прагнення стають обмеженими і легко прогнозованим, ним стає легко маніпулювати і управляти – і звичайно що вже навряд чи в його інтересах, а перш за все заради тих цілей, які і проголошує для себе така новоявлена „еліта”. Тому насправді мова вже навіть не стільки про „народовладдя”, як про те, чи справді народ виражає саме свою волю, чи стає заручником тих умов і нав’язаних йому уявлень і стереотипів, в залежність від яких він попадає дуже часто зовсім не по своїй волі... що здається достатньо добре описує ситуацію в Україні за останні 15, чи навіть більше, років...
_________________

2) в более узком значении - высшая по сравнению с социализмом ступень (фаза) развития этой формации - "... бесклассовый общественный строй с единой общенародной собственностью на средства производства, полным социальным равенством всех членов общества, где вместе с всесторонним развитием людей вырастут и производственные силы на основе постоянно развивающейся науки и техники, все источники общественного богатства польются полным потоком и осуществится великий принцип "от каждого - по способностям, каждому - по потребностям". Коммунизм - это высокоорганизованное общество свободных и сознательных тружеников, в котором утвердится общественное самоуправление, труд на благо общества станет для всех первой жизненной потребностью, осознанной необходимостью, способности каждого будут применяться с наибольшей пользой для народа"

Социализм, система народного хозяйства, при которой орудия производства, то есть земля и капитал (заводы, фабрика, железн. дор. и проч.), являются общей собственностью всех трудящихся; труд и производство, а равно распределение продуктов труда организованы таким образом, что эксплуатация одних членов общества другими становится невозможной: все трудящиеся при равных обязанностях и равных правах участия в общественном труде облечены равными правами в пользовании плодами своего труда.

Политический режим - функциональная характеристика власти; система приемов, методов, форм и способов осуществления политической власти в обществе.
Виды режимов:
Авторитаризм - форма власти, сосредоточенной в руках одного человека или в одном властном органе. Обычно авторитаризм:
- сочетается с элементами личной диктатуры;
- характеризуется исключением демократического волеизъявления и его замещением милитаристскими и квазимилитаристскими командными структурами.

Аристократия - форма государственного правления, при которой власть принадлежит представителям родовой знати.

Геронтократия - социальная организация, в которой власть принадлежит старшим по возрасту членам общества.

Демократический режим - политический порядок, для которого характерны:
- выборность в государственные органы власти;
- разделение государственной власти на законодательную, исполнительную и судебную;
- широкий спектр прав и свобод граждан, их защита и гарантированность;
- деятельность негосударственных общественно-политических организаций как равноправных партнеров государства;
- политический плюрализм;
- возможности личности оказывать влияние на процесс принятия и осуществления политических решений.

Диктатура - политическая власть, не ограниченная никакими законами и использующая любые средства для достижения своих целей.

Корпоративизм - концепция государственного устройства, согласно которой отношения между трудом и капиталом регулируются государством в форме профессионально-отраслевых корпораций, а парламент заменяется корпоративным советом.

Маккартизм - политика административных и судебных репрессий в США в 1950гг., создающая атмосферу запугивания, шантажа и угроз, направленных против левых деятелей и организаций.

Меритократия - власть, основанная на заслугах; правление наиболее достойных в интеллектуальном, моральном и других отношениях.

Плутократия - в узком смысле - правящая господствующая группа в стране, состоящая из наиболее богатых представителей имущих классов.

Плутократия - в широком смысле - социально-политическая система, в которой политическая власть формально либо фактически принадлежит самым богатым представителям господствующего класса при полном бесправии бедных.

Политическая реакция - политический режим, установленный для сохранения и укрепления старых, изживших себя социальных порядков и для подавления новых сил.

Политический волюнтаризм - субъективистский подход к решению социальных проблем, действия вопреки объективным законам общественного развития.

Протократия - теоретическая социально-политическая система, в которой авторитет и власть принадлежат самым компетентным гражданам, независимо от их социального статуса.

Теократия - форма правления, при которой власть в государстве находится в руках главы церкви и духовенства.

Технократия - политический режим, практически реализующий постулаты технократического управления.

Тоталитарный режим - вид политического режима, характеризующийся полным контролем государства над всеми сферами жизни общества, фактической ликвидацией конституции, прав и свобод.

Этакратия - тотальное господство государства во всех сферах жизнедеятельности общества.

Этократия - характеристика политического режима, базирующегося на силе народных обычаев.

Никакого социализма/коммунизма как видите нет. Вы просто их путаете с тоталитарным режимом, либо диктатурой... Shocked Shocked Shocked

Красивая идея...
Только вот утопичная..
неосуществимая...
Поэтому смысла в ней нет.. ...
Rolling Eyes

Счастья нет в море слов
Сердца нет вне души
Мы - созданья чьих-то снов
Мы живем, они ушли...

Smile
_________________

Видеозапись последних двух минут жизни Саддама Хусейна, сделанная свидетелем процедуры повешения, стала одним из самых чудовищных свидетельств в истории варварства. В дикой атмосфере, когда звучали оскорбления и грубые выкрики, пять палачей в капюшонах и шииты, присутствовавшие на казни, отомстили бывшему иракскому диктатору казнью, больше походившей на линчевание. Прежде чем люк открылся с глухим скрипом, над Саддамом смеялись, глумились, оглушали криками. Охранники прославляли его злейшего врага, лидера шиитов Муктаду ас-Садра. Потом они завопили от радости, когда бывший президент повис на веревке с перетянутым горлом, с лицом, поднятым вверх и с открытыми выпученными глазами.
"Это естественная реакция для людей, которые по вине Саддама потеряли своих отцов и братьев", – объясняет Муваффак ар-Рубеи, советник по национальной безопасности и свидетель исполнения смертного приговора, пытаясь оправдать поведение присутствовавших в Кадамие, бывшем центре военной разведки, где в 6:10 в субботу казнь была приведена в исполнение. "Мы начали расследование", – добавил Сами аль-Аскариу, советник премьер-министра Нури аль-Малики. В отличие от официальных, выхолощенных видеозаписей, распространенных правительством Багдада, "секретное" видео, которое, вероятно, было сделано при помощи мобильного телефона, демонстрирует спектакль, достойный времен Нерона.

Американские телеканалы отказались показывать эту запись целиком, но достаточно зайти на Google, Anwarweb или другие интернет-сайты, чтобы увидеть ужасную картину, которая вызывает гнев у суннитов и возмущение у миллионов людей в мире, даже у тех, кто не отрицает смертную казнь.

"Секретное" видео имеет посредственное качество записи, картинка нечеткая. Но это определенно Саддам, он в синем пальто западного покроя, он поднимается на эшафот, встает на люк и обращается к Богу. Палач накидывает ему на шею петлю. "Так было с теми, кто молится Мухаммеду и семье Мухаммеда", – прокричал кто-то. Присутствующие хором в соответствии с шиитской традицией прокричали: "Да хранит Господь Мухаммеда и семью Мухаммеда". Охранники, по-видимому последователи Муктады ас-Садра, шиитского лидера и руководителя полувоенных формирований "Армии Махди", прокричали: "Да ускорит Господь его появление" (появление Махди, 12-го шиитского имама). Те же голоса продолжают: "Пусть проклянет Господь его врага" – и потом, как на стадионе или на политическом митинге, начинают скандировать: "Муктада, Муктада, Муктада".

Не без сарказма Саддам спросил: "И это человеческое благородство? Вы так демонстрируете свою смелость?" Охранники ответили: "Долой диктатуру!", "Отправляйся в ад!", "Да здравствует Мухаммед Бакер Садр!" (дядя Муктады ас-Садра, основатель партии "Дауа", казненный Саддамом Хусейном в 1980-е годы). В этом месте судья Мункид аль-Фараон говорит громким голосом: "Остановитесь, пожалуйста. Человек готовится к повешению. Я прошу вас, пожалуйста, прекратите".

Приготовившийся к смерти, Саддам произносит фразу: "Нет Бога кроме Аллаха, а Мухаммед пророк его". Он начинает повторять эту фразу, люк открывается, и Саддам срывается в пустоту. Вокруг раздаются крики: "Тиран пал!" Кто-то предлагает: "Пусть он повисит еще 8 минут". Изображение становится нечетким, темным, оно освещается лишь вспышками, которые позволяют увидеть голову Саддама и его раскачивающееся тело.

http://censor.net.ua/go/offer/ResourceID/45447.html

Якщо рішення Президента і не є цілком бездоганним з формально-юридичної точки зору, то воно цілком закономірне з політико-правової, а значить набагато більше відповідає реаліям життя, ніж схоластика кабінетних міністрів.

Загалом, ідеальних юридичних рішень не буває, бо це завжди зіткнення інтересів і відповідно, різні точки зору, набір емоцій ображених, задоволених, обійдених увагою і т.д. і т.п..

Крім того, найдосконаліше законодавство завжди консервативніше та обмеженіше за реальність, бо воно за визначенням не може встигати за щоденними змінами та відображати складність нюансів. Не говорячи вже про українське законодавство, яке часто-густо пишеться на коліні під цього хвилинні інтереси та осіб і тому не викликає справжньої поваги ні у політиків, ні у громадян. Щоб максимально об’єктивізувати судові рішення навіть у кримінальних справах до процесу залучається громадськість через інститут присяжних, який по-суті вирішує питання винен-не винен, а вже потім професійний суддя визначає міру цієї вини. Тим паче в суспільних процесах не можливо обійтись без думки народу, а вже потім завданням політиків є сформулювати ці думки, конкретні гасла, програми, юридичні рішення.

Таким своєрідним засіданням присяжних і стали масові акції в Києві, які відбулися напередодні рішення Президента. Спочатку владна коаліція спробувала продемонструвати всенародну підтримку під лозунгами національної єдності, але в неї це вийшло штучно, навіть попри значні організаційні зусилля. Бо справді владу мало хто любить, а чітко сформулювати, що заважає уряду об’єднати країну, вони не можуть. За різними оцінками на цих акціях було від 5 до 10 тисяч людей. З іншого боку, опозиція без особливих зусиль зібрала понад стотисячний мітинг на Майдані під цілком зрозумілим гаслом «зРАДУ геть!», де винесла вердикт нинішньому складу Верховної Ради — винна у спотворюванні результатів виборів та намаганнях узурпувати владу. Також звернулася до гаранта конституції з вимогою захистити вибір людей. І в цих умовах найоптимальнішим, хоча й не ідеальним рішенням, стало звернутися до народу повторно, щоб він, а не фінансові та партійні тузи вирішували, якою має бути конфігурація вищого законодавчого органу та скільки депутатів повинні входити до тієї чи іншої фракції.

Чи гарантує подібне рішення від зрад у майбутньому? Звичайно, на 100% ні. Але очистить парламент від уже виявлених зрадників, обезцінить ті зусилля й капітали, які витрачалися на переманювання кон’юнктурників і спонукає майбутніх депутатів більше займатися загальнодержавними справами, ніж особистими та корпоративними.

Нині часто полюбляють згадувати російський розгон парламенту 1993 року, коли Б.Єльцин для обеззброєння депутатів застосував навіть танки, мовляв це привело до згортання демократії в Росії. Але якби тоді в Москві переміг Альберт Макаров і компанія, які засіли в парламенті та закликали позбавитися від усіляких «мерів, серів і херів», то ми б мали сьогодні можливо справу не з авторитарним путінським режимом, а з відвертим націонал комунізмом, який навіть відкидає демократичну риторику, не говорячи вже про справжні європейські цінності.

Однак для України сьогодні набагато ближчим і кориснішим є власний досвід 1994 року, коли також були проведені дострокові вибори. І це впреше дозволило провести серйозну ротацію посткомуністичної еліти і дало поштовх власне українським реформам з опорою на вибір людей.

Розмови про те, що рішення В.Ющенка посилило розкол в суспільстві вже є суцільною спекуляцією та бажанням забалакати проблему до абсурду, що б остаточно відвернути громадян від політики. Бо ніхто більше ніж Ющенко не приклав зусиль для створення якомога ширшої платформи для співпраці різних політичних сил. Саме Ющенко подав на посаду прем’єра В.Януковича, хоча міг вже в серпні минулого року розпустити цей парламент без будь-яких юридичних ускладнень. Однак загальнонаціональну програму, якою мав стати Універсал він ставив набагато вище ніж міжособистісні стосунки. До речі, на відміну від О.Мороза, В.Ющенко не отримав жодних особистих вигод, крім шквальної критики зі сторони союзників та поблажливої іронії (мовляв слабак і ми цим скористаємося) від опонентів. Однак не зважаючи на це Президент вперто, протягом 8 місяців пропонував домовитися ставлячи на кон весь свій авторитет у стані прихильників, і не отримуючи жодних дивідентів від противників. А у відповідь під прикриттям розмов отримував ляпаси у вигляді розвороту зовнішньої та внутрішньої політики, обмеження кадрових та функціональних повноважень. І, на кінець, парламент побажав вибити з-під президента останню підпору у вигляді політичної підтримки у парламенті, що вело до повної узурпації влади однією стороною, яка на виборах в кращому разі, заручилася підтримкою половини виборців, проте бажала мати всю владу при іграшковому президенті.

Однак комуно олігархічна більшість наступила на ті ж граблі, що й кучкізм, а ще раніше радянська номенклатура. Вона надто багато уваги приділяла особистим інтригам, маніпуляціям, заохоченням і погрозам, абсолютно нехтуючи таким фактором як народ. Але В.Ющенко, якого саме цей народ привів до влади вже знехтувати ним не зміг. І прийняв рішення про те, щоб парламентарі не словоблудили про народну підтримку, а справді нею заручилися. І розпоряджувалися саме в тому форматі, як визначить це виборець. Власне в умовах кризи це є єдине можливе демократичне рішення. Бо в іншому випадку вирішуватиме силове протистояння. Не допоможуть вже й юридичні змагання. Бо якщо після трьохрічного мовчання конституційний суд, який запам’ятався висновком про можливість третього терміну Л.Кучми, терміново щось проголосить, то люди це не зрозуміють. Тому набагато ефективніше тепер безпосередньо апелювати до виборців. Так роблять у всіх демократіях. Таким шляхом приречена пройти і Україна.

Віктор ПАЩЕНКО, "Старий Замок "Паланок"—Мукачевo.net
05.04.2007 | 08:43

Політична нестабільність – одне з найтяжчих випробувань, яке може трапитись з державою в перехідний період. Відтак, найпершим індикатором нестабільності в державі є стан протистояння між політичними елітами, яке виноситься на публіку, а відтак сигналізує про кризовий стан в суспільстві.

АЛГОРИТМ КРИЗИ ЕЛІТ

Політична нестабільність має ще одне важливе коріння всіх проблем. Україна відчуває кризу еліт, яка має історичне походження. В першу чергу, в Україні є традиційним економічний та партійний елітизм, останній потроху відходить за своєю впливовістю, насамперед за давністю строків. Економічний елітизм зародився не так давно, приблизно з 80-х років ХХ століття, коли розпочалася так звана «відлига», або економічна свобода. Бурхливі 90-ті підсилили вплив економічної еліти завдяки підтримці радянським партогейноссе, які зайняли ключові керівні пости в пострадянських державах. Поки вибудовувалась пострадянська вертикаль управління державою, економічною елітною накопичувались первинні капітали, які пізніше дозволять змінити партійну еліту на державних посадах.

Іншими словами, причини виникнення політичної нестабільності коріняться саме в зміні політичних еліт на Україні. Тому можна заперечити той факт, що політична еліта є достатньо замкненою формацією в Україні. Саме рух та зміна між елітами спричиняє те, що ми розглядаємо як політичну нестабільність.

Іншою стороною медалі є питання про долю держави в цьому процесі. Криза еліт впливає на стан демократії у подвійний спосіб: з одного боку, криза дестабілізує ситуацію у самому суспільстві. Несформоване громадянське суспільство прагне впливати на прийняття рішень у державі в той, час коли відбувається зміна еліт. Іншими словами, громадянське суспільство прагне зайняти свою нішу, яка ще не звільнилась, проте прагне перейти на вищий щабель влади.

З іншого боку, криза еліт може означати оновлення: внаслідок цього відбувається капіталізація економіки, яка в майбутньому остаточно поставить крапку в детінізації, та створення ринкової економіки. А також відбувається оновлення владної команди, що є основним предметом критики з боку громадянського суспільства.

Проте наразі ми маємо вирішити загальніше питання:

чИ ВАРТА ДЕМОКРАТІЯ НАС?

Уявімо державу без протистоянь. Така держава можлива лише у декількох випадках: вона є авторитарною (тоталітарною), або громадяни держави байдуже ставляться до політики, яка особливо не відображається на їхньому способі життя.

Тепер уявімо державу, в якій постійно точаться суперечки навколо значущих політичних подій. Так відбувається в більшості демократичних країн із стабільною економічною ситуацією. Для таких країн (Франція, Німеччина) звичайною є ситуація, коли президент та прем’єр належать до різних партій. Яким же чином відбувається така взаємодія: поєднання, на перший погляд, не поєднаного?

По-перше, таким чином реалізується принцип балансу гілок влади, адже для реалізації програми уряду та стратегії президента потрібно весь час проводити в консультаціях.

По-друге, зберігається принцип підтримки громадянської думки, який полягає у тому, що обидва представника влади змушені «підтримувати» свій імідж «очільників» інтересів суспільства. За недотримання цього принципу послідує неминуча відповідальність перед виборцями.

Тоді у цих термінах політична нестабільність розуміється як ситуація неспроможності представників політикуму домовитися між собою.

Повернемось до України, де на нас чекає невирішена проблема: яку роль у становленні демократії в Україні відіграє політична нестабільність?

Звичайно, перше, що спадає на думку, політична нестабільність шкідлива для економіки України. Це правда. Іншими словами, політична нестабільність дестабілізує прийняття економічних рішень (наприклад, бюджету), а також фінансову політику держави.

Проте згадаймо класичну демократію, яка народжувалась у протистоянні Півдня та Півночі. Врешті-решт, протистояння Південь-Північ призвело до територіального та духовного об’єднання США. Для Америки це пройдений етап, в якому прийнята славнозвісна Конституція, в якому почали об’єднуватись штати в одну державу (чим вам не нинішня регіоналізація України?). Проте Україна має це зараз. І у нас є певні переваги перед Америкою, оскільки маємо алгоритм об’єднання країни.